Як проходить любов?

Любов іноді проходить. Іноді сама по собі, іноді їй допомагають. Ось так просто беруть і відколюють по шматочку. До тих пір поки не залишається жодного. Спочатку любиш, любиш так сильно, що голова обертом, а потім ... Потім голова паморочиться перестає. Починаються претензії, звинувачення якісь незрозумілі. Приходить відчуття золотої клітки. Коли вирватися хочеться більше всього на світі. Коли нічого так сильно не дратує, як необхідність бути разом.

І ось ти починаєш затримуватися на роботі. Наче й не було все зроблено ще до обіду. Сидиш увечері і насолоджуєшся спілкуванням з монітором. А на ньому картинка острови в океані. Сумуєш. Місця собі не знаходиш. Просто ти ще не розумієш, що все пройшло. Закінчилося, і повертатися не збирається, ніколи.

Ти сидиш і думаєш про те, що це криза. Може бути першого року, або які там ще є. Трьох, семи років начебто. Думаєш, що все пройде. Закінчиться якось само собою. А поки шукаєш привід, щоб побути одній. І прийом ванни щодня, хоча, раніше і душ відповідним здавався. Зате ванну можна приймати години так два, або може бути навіть три. Іноді за цей час встигаєш за ним скучить. А якщо не встигаєш, починаєш звинувачувати себе. Не важливо в чому.

Можна в бездушності, а можна і в егоїзмі. Він адже з тобою побути хоче, а ти ... Ти не можеш. Не можеш змусити себе знаходиться поруч. І ось тоді починаєш божеволіти. Робити дурниці різні. Можеш навіть захопитися кимось іншим, і якийсь час знову все добре. А потім БАЦ. І як сніг на голову, наче поліном по голові. Ти раптом розумієш, що більше НЕ любиш. Не любиш не через чогось, а просто так. Вірніше не зовсім просто так, просто конкретної причини немає.

А він поруч, дивиться на тебе закоханими очима, каже, що любить. Ти відповідаєш, і всередині все перевертається. Відчуваєш, що коробить тебе. Начебто, що такого. Скільки людей мало не кожен день ці слова вимовляють і навіть в сенс не вдумуються. Тільки от ти то сенс знаєш. Пам'ятаєш, як перший раз подивилися один на одного, як доторкнулися, поцілувалися. Сам перший раз теж добре пам'ятаєш. Таке не забувається. Тоді це було чарівно, неповторно, навіть місцями якось дивно і страшно. А ще ти пам'ятаєш, як стукало серце, як з грудей вискакувало, як співало. Від любові з розуму сходило. Ти пам'ятаєш це. Тільки не відчуваєш більше.

Саме час відчути себе сволотою, коли розумієш, що більше про почуття не скажеш. Тому що немає їх, почуттів цих більше. У тебе, по-крайней мере. І щоб себе такий сволотою не відчувати, починаєш виправдовувати себе. Фальшиво, правда, але на перший час зійде. Мовляв, і людина він не дуже хороший і може бути навіть тебе не любить. Так можна й повірити. Такий фокус самообманом називається. На час, правда, але легше стає. Поки не зрозумієш, що брехня все це. Поки не скажеш, прощай. Поки не побачиш очі повні болю.

Поки не зададуть тобі питання: «Чому?». І що сказати? Немає причини, просто так вийшло, не залишилося любові. Розламали її по шматочках, по кутах розтягли, нічого не залишили. Нерозумно, безладно розбазарили саме світле, добре й чисте. Нерозумно.