Як позбутися від видінь з минулого?

Біжить Лідочка, поспішає: - Стільки всього треба встигнути за день - дві страховки оформити, по дорозі на роботу - поїсти купити, звіт приготувати начальству. А тут ще в школу викликають - знову Алька нашкодив. Ой, зовсім забула - Маша адже ввечері до себе запросила на оглядини нареченого чергового. Все ніяк не заспокоїться, що я одна дотепер, без чоловіка. Сама то вже четвертий раз заміж вийшла.

Варто Лідочка на зупинці: трамвая все немає, а з-за рогу автобус на шаленій швидкості вилітає. І здається Лідочке, що він прямо на зупинку трамвайну мчить - ось-ось розчавить її - маленьку жінку. Похитнулася Лідочка, готова крізь землю провалитися, як раптом голос до болю рідне поруч почула: - Не бійся, мила моя. Він тебе не зачепить.

Похолола маленька жінка від жаху: - Це ж голос її Созура, безвісти в 1943-му зниклого.

- Созур, це ти? - Запитала пошепки змертвілими губами.

- Так, рідна моя. Я завжди поруч з тобою, тільки ти мене ніколи не помічала в суєті подій скажених.

- Скажи мені, Созур, що стало з тобою? Вже багато років мучуся від спогадів післявоєнних: як прибіг до мене в 46-му твій брат двоюрідний і повідомив, що бачив тебе в колоні пересильної полонених, отправлявшейся на рудники уранові. Ніби попросив ти його через мене запит зробити. Я тоді відразу ж у військкомат написала. А через два тижні запросили мене не у військкомат - в НКВД і стали допитуватися, чому я раптом вирішила, що ти живий і що тебе під конвоєм на рудники направляють. Я їм правду розповіла, а вони, виявляється, і самі все знали, попросили трохи почекати. Дивлюся - брата твого вводять, на мене він не дивиться, а особа синє, як у небіжчика. І став брат твій від усього відмовлятися - пожартував мовляв. А потім уникати мене став, і раптом пропав зовсім, тільки ти у війну, а він у мирний час. Так бачився він з тобою чи ні?

- Бачився, Лідочка, на біду свою бачився. Не знав я тоді, що врятувати мене вже ніхто не може, от і попросив, щоб ти підключилася. Конвоїр мені так порадив - теж історик за фахом, він же попередив мене, що на рудниках уранових більше місяця ніхто не живе. На свинцевих - буває до року дотягують, а радіація вбиває негайно. Зрозумів я тоді, що часу у мене дуже мало - не побачити мені більше твого милого личка з волошковими очима і сина маленького, от і збожеволів розум.

- Але чому не відпустили тебе, Созур? У чому завинив ти? Невже державі краще було пенсію платити, як сім'ї загиблого і позбавляти дитину батька?

- Провини за собою ніякий не відчував. Пенсія то мізерна, Ліда, а ми вже за людей не вважалися - були тільки плановими гвинтиками для якнайшвидшого виробництва атомної бомби. Нашими життями тоді розпоряджалася опричнина Берії, виконуючи завдання Сталіна наздогнати американців у створенні атомної зброї. Даремно ти з батьківщини моєї поїхала, Лідочка - все-таки Альгеро мій син і тебе б в біді не залишила рідня осетинська.

- Якщо ти ці роки був поруч зі мною, то повинен знати, як мене переслідували, знущалися, пістолет біля скроні тримали. А потім два рази на тиждень відмічатися в НКВД змушували. Я готова була на Північний полюс з дитиною бігти, щоб тільки не залишився він сиротою. Хіба ти цього не бачив?

- Ні, я тоді ще живий був і мріяв про зустріч у нашому рідному домі. Коли Альгеро в школу пішов, я в лікарні помирав, як шматок гнилого м'яса, без шкіри. А тепер іди, Лідочка, а то трамвай піде.

- Жінка, Вам погано? Ви самі з собою розмовляєте. Сідайте в трамвай - він чекає Вас.

Прокинулась Лідочка. Бачить - в трамвай ведуть її під руки. Як уві сні до роботи доїхала - не до страховок зараз - їй би в себе прийти, а поліси і в обід оформити можна. Увечері до Маші в гості прийшла - Марії Василівні. Кандидата в женихи поруч з нею посадили - представницький чоловік! Дивиться Маша - яка то загальмована сьогодні Ліда. Посміхається не до місця, відповідає якось дивно. Не знає Маріє Василівно, що сидить Лідочка у неї за столом, а уявляється їй - ніби вона в гуртожитку рідного першого медичного інституту: ось входять гості - студенти МГУ, серед них її майбутній чоловік. Очі в очі, і більше вже ніхто не потрібен.

- Созур, - кричить її сусідка по кімнаті Ніна, - Іди до мене - тут місце є. Але Созур ніби не чує, підходить до Лідочке і просить кого то звільнити місце поруч з нею. І як колись у 37-му - розливається тепло ніжної вологою по тілу. Розійшлися гості від Марії Василівни, а Лідочка все сидить з дивною посмішкою, не рухається.

- Ліда, прокинься, - трясе її за плече подруга, - що з тобою сьогодні?

- Ой, Маша, відключилася я - бачення страшні переслідують мене цілий день. Зараз ось здалося, ніби я в 37- й рік повернулася і сиджу за столом московського гуртожитку. Сьогодні вранці, на зупинці трамвая, інше бачення мені було: з чоловіком своїм - Созуром - зустрічалася. Розповів мені, як життя його закінчилася.

- Ліда, ти ж лікар і прекрасно знаєш, як називаються ці бачення - це галюцинації. Тобі необхідна консультація психіатра. Я давно помітила, що в тебе при хвилюванні голова сіпається, і очі закочуються.

- Це 43-й мені так відгукнувся. Німці до Орджонікідзе тоді підходили, і місто готувалося до окупації. Перелякалася я сильно і вирішила Альку в село Дур-Дур відвезти до свекрухи, думала, що там безпечніше буде. А німці навпаки - село зайняли, а в столицю Осетії так і не увійшли. Осетини з села в ліс пішли і я з сином разом з ними. Там в землянках жили, поки наші не звільнили. Повернулася я в Орджонікідзе, і в той же день мене заарештували, звинувачуючи у зраді, ніби я спеціально в Дур-Дур пішла, щоб співпрацювати з німцями.

- Що ж у тебе нікого зі свідків не залишилося?

- Свідків повно було, тільки вони їм не потрібні були - все ворогів шукали і сподівалися мене змусити визнання підписати. А у мене в цей час, в 1939, вже був розстріляний батько, і брат на Колимі відбував без суду і слідства за непослух.

- А батька то твого за що? Ти начебто розповідала, що його в 1929 -м розкуркулили, хоч і вважався середняком, а потім вибрали головою колгоспу?

- Правильно - ми всі тоді жили в селі Ростовка Чембарского району. Там я і народилася 6 квітня 1914 р .. Як тільки нас розкуркулили, мати моя, Олександра Семенівна, сказала, щоб я їхала до родичів в Середню Азію. Я й поїхала - дуже хотілося мені тоді на лікаря вивчитися. Школу там закінчила, потім робітфак в Москві, і, нарешті, в 1933 поступила в перший Московський медичний інститут. До цього часу життя в ростовці налагодилася, але один місцевий негідник строчив в НКВД доноси. Одного разу батько йому відмовився кінь дати - на базар їхати, от він і написав донос, ніби голова колгоспу Сталіна дурнем обізвав. Брат тоді в прокуратурі Ленінграда працював - кинувся батька виручати, ну і його заодно заарештували. У 43-му мені це все пригадали - руки викрутили, пістолет до скроні приставили і стали рахувати до трьох. Переді мною все життя миттю пролетіла, а як представила синочка сиротою - затуманилось в очах і свідомість втратила. Я адже тоді сповіщення отримала, що мій чоловік, Дзідзоев Созур Маліевіч в березні пропав без вісті.

- Чи не плач, Ліда, що було - минуло. Тобі ще синові треба дати освіту. Підемо, я тебе додому проводжу.

Вийдуть дві маленькі жінки, завідувачі відділеннями залізничної лікарні на вулицю - одна, побита мінливістю долі при абсолютизму однопартійної влади, інша - випробувана смертями улюблених чоловіків, і побредут по нічному місту з надією, що все в цьому складному світі ще утворюється.