Відрядні настрою

Всякий раз відбуваючи у відрядження, я заздалегідь готуюся до вже рідним різким, полярним коливань своєї психіки, таким собі «американських гірок» по своїм новим і одночасно банальним почуттів і переживань. Неважливо, куди і навіщо я їду, я завжди знаю, що вже така звична зміна країн і міст, ландшафтів і пейзажів, людей та готелів, - які, насправді, так надзвичайно схожі всюди на все більш і більш сужающихся просторах нашого маленького світу , і одночасно так несхожі, навіть у двох містечках однієї області однієї країни, - ввергнет мене у вир призабутих емоцій, змусить радіти і сумувати, сміятися і плакати.

Будь-яка така поїздка - для мене завжди свято. Чуттєве переживання, те саме новою яскравою жінці, яка входить у твоє життя і назавжди залишає в ній свій слід. Я пам'ятаю всі свої поїздки, як старіючий гульвіса пам'ятає всіх своїх жінок. І пам'ятаю їх усіх на рівні глибинних емоційних коливань своєї підсвідомості. На рівні переживань і биття повного надій наївного серця. Всяка така поїздка - це радісне, повне тріумфування перед майбутнім невідомим початок, і сумний, з відтінками розчарування і обману, по юнацькому наївних надій і сподівань, сумний кінець. Повернення до ненависного, затертому до дірок, нудної та бляклими минулого. Минулому, яке тихою річкою життя перетікає в твоє нинішнє, справжнє. І від цього тобі ще сумніше.

Головне для мене в таких відправленнях від свого заскорузлого, рутинного я, зовсім не місце: мені майже неважливо, як далеко я їду, в яку екзотичну країну. Головне для мене наявність свободи для тих шумувань і вивержень емоцій, несдержіваніе, невимушено, нераболебствованіе перед вищестоящими, відчуття свого я в новому місці, в новому просторі, у новій паралелі свого буття. Немає нічого гіршого у відрядженнях, ніж бути прислугою своєму босові. Ублажати і розважати його, і при цьому ненавидіти його і жаліти себе.

На цей раз, «наївшись» досита престольні Москви і Мінська, я, застосувавши невелику службову хитрість, відправився «всього лише» в провінційний Гомель. Гомель - центр Гомельської області давно незалежної Республіки Білорусь. Мало не самий непопулярний регіонально-провінційний центр - після Бреста, Вітебська і Могильова, відомих більшості - кому фортецею-героєм, кому Слов'янським базаром, кому ще чим.

Туди я відправився з упередженням, з упевненістю свого Лощенов майже столичного переваги перед відсталою провінцією - так мене запевнили мої більш досвідчені колеги. Я очікував побачити провінційний неакуратний містечко, з усіма атрибутами провінційної претензії на винятковість і вульгарну гламурність, що панує так часто на периферії. А побачив те, у що відразу закохався.

Я раптом побачив те, чого мені так не вистачало: широту і розмах, свободу для подиху і погляду. Будучи задавленим вузькими вуличками свого «найкращого міста на землі», я на час звик до цієї «самойлучшесті», - як нам доводили «батьки і матері» міста. І кращого майже і не бажав, будучи впевненим у своєму нашептав з боку счастии. А тут, раптом: широкі, чисті вулиці, де водії машини роз'їжджаються, не заглядаючи один одному в очі-річки широтою ні з рукав, а повноводні, по-над високими і широкими мостами, що біжать спочатку вгору, а потім вниз, так що дух захвативает- за вікном поля до горизонту ... Я радів і плакав - так рідним і добре мені було.

Я знову, зі здриганням і передпропастним згубним захопленням, захлинаючись від хвилювання, і незграбним почуттям сорому, відчув на мить захват неминучості згубного щастя. Моя Рiдна Україна в широких і щiрих просторах Гомельщини, і почуття змішане і смішне свободи і дитячої наївності встромляє мені в нерівне серце, з таким розмахом, що я ледве стримував себе, щоб не захріпеть поруч зі стриманим у всьому водієм, що не збентежити себе і його заодно.

Чорт його знає, чому і як, - та й не хочеться ні в чому розбиратися, тільки знаєш, що новизна міст і положень тебе окриляє, серце твоє змушує битися швидше, а уява пускати ускач, аж до божевільного захвату намальованих оновленим уявою образів і мелодій . Ти вже не той, не колишній. Будь-яка дрібниця, не вартий уваги аборигена, тебе радує. Ти пускаєшся ускач на хвилях своєї бурхливої фантазії. Ти - вже й не ти. А хтось новий, інший. Але зараз тобі не до аналізу. Ти просто насолоджуєшся паралельним світом, який був тобі досі невідомий, і який тобі раптом відкрився.

У перший вечір, через 12:00 стомлюючої тряски на задньому сидінні раздолбанной малолітражки, незважаючи на накопичену втому, ти ще бадьорий і щосили відкритий для всього нового. Очі вже злипаються, тіло хоче витягнутися в горизонтальному спокої, шлунок злобно бурчить у пошуках їжі. Але мозок і серце - майже заодно: вони слухають новому.

Гомель, в свою вечірню, зовсім негостинну лютневу пору, виявився жвавим, неоновим, майже по-столичному мінським. І таким рідним. Не перестаючи, радували широкі вулиці. За брущатим тротуарах, на нас втомлених, але цікавих, в упор крокували гомельські дівчата і молоді жінки, що не відводять погляду. У цій ейфорії прибуття на нове місце, я, завдяки своєму попередньому досвіду, реалістично усвідомлював, що це, як мінімум, не тільки розкуті Гомельчанка, але і моє оновлене уяву спотворює намальовані моїм мозком картини. Не тільки дівчата шукали мого погляду і уваги, але і я, новоприбулий, шукав їх уваги.

Як би там не було, ми йшли по вечірнім, освітленим неоном вулиця, абсолютно не провінційного містечка, а на зустріч нам, крокували жінки різного віку, з кавалерами і без, майже з викликом кидають свій зухвалий погляд нам в очі. Така гра розуму, або незнайома реальність, змушувала серце калатає сильніше, а уява малювати картинки не заставляющего чекати себе командировочного щастя.

Готель, на інтернет-листівках мармурова і бездоганно ласкава, розчарувала своєю, як пізніше з'ясувалося, вічної будівництвом, будівельної звалищем прямо під вікном і совкової меблями. Телевізор показував тільки один канал. Тепла вода не бажав йти. Ложки, вилки і чайник не «світили».

Але у відрядженні, підсвідомо розуміючи, що все це тимчасово, а новоспечена щастя новизни і різноманітності, поки, хоча б на час відрядження, постійні, швидко звикаєш до позбавленням готельного побуту. Поки все чуже, нехай і скособочений, - все на час рідне. Як тільки чуже стає твоїм, настає хвилина, і далі - сталість невдоволення. Ми готові терпіти чуже недосконалість, якщо воно дано нам на час, дуже довго. Але як тільки ми зрозуміємо, що воно, нехай і на короткий час, дано нам в сталість, ми повстаємо проти нього, не бажаючи з ним миритися.

Зарекшісь не вживати спиртне під час відрядження, а замість того вдосконалювати свої знання за допомогою уважного читання літератури на різних мовах, я з радістю порушив свою обітницю, навіть не упрекнув себе в легковажність, як тільки мій водій, за одвічною шоферської звичкою, після закінчених праведних трудів , згадав про пляшечці.

Ми купили всю відрядних гидоту - погибель шлунка: горілку, ковбасу, намайонезенние салати, і без найменших докорів сумління, під світиться у вікно крізь свинцеві хмари сумну зірку і шиплячий з незвички раскареженний телевізор, уработалі їх, не моргнувши й вією.

Перший вечір, нехай в не самою затишному готелі, з будівельною звалищем під вікном і хрипить кінескопом, особливо хороший. Він - як перша ніч з ще не знайомої коханої: навіть якщо і не у себе вдома, і все заважає, як собаці п'ята нога, - все одно запам'ятовується назавжди. Вода йде холодна, ліжка скриплять, за чайником потрібно займати чергу, а все одно ніщо не в тягар, і навіть якось дивно радує, змушуючи з сумасбродінкой посміхатися.

У ту ніч ми заснули праведним сном роти Бернардинського святош. Обіцянка щастя було таким переконливим в той вечір, що в його здійсненні не залишалося жодного сумніву. За вікном тихо виблискувала якась незнайома зірка. Десь, в кінці коридору, поскрипувала мостина. А в мозку проносилися дитинство і молодість, радощі й негаразди, і таке невблаганне відчуття неминучого щастя.

Ось згадалася перша любов. Ось промайнули обличчя друзів і знайомих. А ось дряпнули пам'ять перші сумні розчарування. І все одно, все, все було світло, легко і швидкоплинно.

Вранці, надівши білу сорочку, сріблястий краватку і чорний в жовту смужку костюм, і відчувши в злегка залапать дзеркалі свою чоловічу невідхильність, я, в супроводі свого Санчо Панси, відправився на місце проведення того заходу, заради якого ми туди і заявилися. Виставивши свої експонати і зайнявши свої місця, я ще раз переконався в своїй чоловічій привабливості, на тлі провінційного комільфо, яке було навіть не мінським.

Виставляються було не більше чотирьох-п'яти десятків. Прямо, за поворот, і знову повернути. І все. Республіканська виставка, навіть без претензії на столичность.

Якщо в столицях у тобі перед очима кожну секунду миготять все нові і нові обличчя, крокують довгі і короткі, охайно одягнені і бомжеподобние, радісні й сумні фізіономії, так що вже через годину у тебе гуде і паморочиться в голові, то на провінційній виставці, будь радий, або, навпаки, горюй, відвідувач не настільки част і настиря.

Вистоявши першу годину, з надією вдивляючись в рідкісні струмочки роззяв, поточні мимо, на другому ти заспокоюєшся, і спочатку обережно опускаєшся на краєчок стільця, щоб з готовністю вскочити перед першим роззяв, задумайтеся уповільнити крок перед твоїм стендом, а потім і зовсім розслабляєшся, і витягатися в своєму виставковому шезлонгу, немов ти приїхав на відпочинок, а зовсім не для роботи.

Поступово тихий гул і повільні марші роззяв заколисують тебе, вганяючи в полуденну знемогу, ти вже і поворухнутися не хочеш, і тобі лише добре спостерігати за мирно повз крокуючими, як раптово з тобою трапляється бунинский сонячний удар. Раптово, раптом, перед тобою, розваленому і майже дрімати виставковим ледарем, виникає вона - чудное бачення. Тим більше чудное, що ти вже й не зрозумієш - чи то ти мариш наяву, чи то просто спиш.

Як же описати її? Ту, яка в хвилину своєї появи являють собою весь всесвіт, весь сенс твого безглуздого буття? Яка, як з картин неспокійного отроцтва бурхливих еротичних фантазій сходить прямо до тебе, і ти ні живий ні мертвий?

Бунинский сонячний удар. Раз - і нічого не ясно. Тільки немає землі під ногами, а небо і вічне щастя, відбувшись від інших «але», «а раптом» і «не можна» в мить обволікає тебе, крутячи на всі боки.

Я ніколи не люблю описувати зовнішність жінки, тому що навіть якщо я дуже постараюся, я все одно не опишу її достатньо для себе. Ну, що можуть сказати «довгі шовковисте волосся»? Це так банально. А «великі глибокі очі»? Майже у всіх жінок вони такі. А «струнка фігура»? Нісенітниця якась. Всі ці описи не передають і дещиці твого ставлення, твоєї бурі емоцій, твого стану падіння з хмарочоса, а лише констатують банальну етичну вихованість.

У мого бачення не було довгих шовковистих волосся. І не було ніг від чогось там. Але в неї були очі. Очі, тихі, сумні очі лазуревого кольори, які про щось сумували, і в чомусь дорікали кожного дивиться в них чоловіка, від чого ставало не по собі. Тонка сіточка ранніх зморшок під ними обнадіювала мене в тому, що її вік і досвід можуть бути те саме моїм.

Голос і жести її були тихі і забуто жіночні. Вона не наполягала. Не вимагала і не наказувала. Вона просила. Навіть не просила, а було в її манерах щось умиротворений і беззахисне, від чого хотілося кинутися їй на допомогу, і попросити вибачення.

Тонкий завиток темних, несучасно обстрижених волосся. Витончений ніс, тонкі губи і алебастровий підборіддя з минулих століть. Бліді олівчик безкровних пальців, невпевнено стискали то ручку, то один одного. Тихий, ще дівочий голос уже подорослішала жінки ...

Зараз, коли її ще вчора такий щемливо рідний образ уже згадується насилу, все більше нагадуючи фантазію нещасного, риси обличчя розпливаються у вчорашній хмільний серпанку мого минулого, я з усією щирістю і гіркотою якийсь непоправної втрати оплакую його, як оплакують колишню любов ...

Пізніше, коли вона не прийшла, як ми домовилися, пославшись на тисячу важливих справ, і коли я їхав з її міста, хмільний і нещасний, я кинувся на заднє сидіння, і тільки рев старенького мотора приховував мій собачий скиглення: по ній, втраченої ілюзії , по нездійсненому щастя, по всього свого життя. Машина хрипко ревіла, і я ревів їй в такт, не соромлячись бути захопленим зненацька, не соромлячись це катарсису, не намагаючись розібратися в ньому. Перед очима лише стояла вона, рожево білі вулиці Гомеля і моє майбутнє самотність ...

Але поки я не був нещасливий. А її світлий і сумний образ, образ Катерини, - як її звали, - окриляв мене, змушуючи пускатися у всі нові і нові авантюри свого багатого уяви. Ми ходили з нею по павільйону. Вона розповідала мені щось про свою роботу, про послуги, які пропонувала, її фірма, а я лише вдивлявся в її небесні очі, які, як мені, наївному, здавалося, вдивлялися в мої.

Бувають жінки красиві. Бувають дуже ефектні. А бувають жінки як доля. Ти не зрозумієш, красиві вони чи ні, ефектні чи не дуже. Єдине, що ти розумієш - це те, що вона, тут і зараз, рідна. Вона - частина тебе. Вона - те, від чого ти все життя відрікався, підбираючи тисячу вагомих аргументів, а вона з'явилася і в секунду сміла всі твої бар'єри.

Мені не вдалося побачитися з нею на наступний день. Все закрутилося, змішалося. Вдень була якась безглузда презентація, ввечері - банкет. Ми непогано повеселилися. Банкет був у ресторації в народному стилі. Ми познайомилися з приємною парою, танцювали, випивали і закушували. Пішли близько опівночі, в тверезому розумі і здоровій пам'яті. І навіть пройшлися пішки, кілька кілометрів.

Поки ми йшли, я, не перестаючи, захоплювався вечірнім Гомелем. Я вже давно відвик від такого потрібного і знайомого мені простору. Простору площ, вулиць, занедбаних пустирів. Погода для лютого стояла незвичайно тепла, плюсова. Вулиці вже спорожніли. І лише на одному перехресті, ми помітили самотньо стояла стареньку, не вирішує перейди вузеньку вуличку.

Не змовляючись, ми підхопили бабульку під руки і повільно повели, розпитуючи, куди їй треба. Бабуся довго дякувала, потім вказала на сусідній будинок, сказавши, що там живе її дочка з чоловіком.

Ми підійшли до одного темному під'їзду. На табло домофона не номери її квартири не було. Прошпаціровалі до іншого. Знайшли номер дев'ятнадцять, натиснули. Мовчок. Спробували сусідів. Потім сусідів сусідів. Усі мовчали, ніхто не озивався.

Багаття народ за байдужість, я став тиснути на всі кнопки, в надії на чуйну душу. Нарешті, якийсь молодий голос відгукнувся, але бабку не визнав. Назвавши її бомжихою.

Мені стало сумно і гидко. Байдужий під'їзд не викликав нічого, крім ненависті. Ми ще кілька хвилин намагалися пробитися крізь людська байдужість, але стареньку ніхто не впустив. Покрутившись біля під'їзду ще хвилин п'ять, ми залишили бабусю на сусідній лавці чекати своїх рідних, які нібито мали ось-ось з'явитися.

Всю дорогу нещасна мати займала мої думки, в той час, як мій напарник пропонував викинути її з голови. Але з голови не йшло. Не йшли вже звичне людська байдужість, і нещасна мати опівночі на лавці біля своєї ж квартири.

У готелі я ще вирішив прийняти душ. Освіжившись на славу, ми ще хвилин десять подивилися телевізор і поплюхалісь спати.

Ніч пройшла спокійно, у вирі якихось яскравих і радісних сновидінь. Прокинувся, як це часто буває на наступний день після святкування, з ще хмільний головою, в чудно щасливому стані. Середина відрядження. Другий день. Самий розпал, апогей командировочного почуття, коли попереду ще багато хорошого. У вікно світило - важко повірити - сонце. Лютий і сонце в Гомелі.

Ми поснідали, водій виявив бажання години зо два не з'являтися на виставці, а я, також не згораючи від бажання з'явитися там раніше за всіх, вирушив на моціон по ранковим вулицями міста.

Символ Гомеля - рись. Кольори будівель - в основному біло-червоні з усіма відтінками останнього. Помаранчеві, рожеві, полуничні. Багато будинків у центрі мають деяку уральську родзинку, всілякими вензелями, колонами і пілястрами нагадуючи бажовской мотиви.

Звернув на пошту, щоб прогледіти пошту в своєму електронному ящику, і отримай відповідь, що інтернет з якоїсь причини не працює, я, за рекомендацією, відправився, на головну площу, до Белтелекому.

У центрі площі, як і у всіх білоруських містах диригував Ленін, позаду розкинувся парк, попереду величезна будівля Белтелекома. Широта і розмах простору мене нестримно радували. І тут, знову, я дихав на повні груди, і насилу міг прочитати на найближчому будинку назву «Європа».

Особливістю Гомеля, крім рисей і біло-рожевих відтінків, ще є всюдисущі чавунні скульптури. Чавунно-чорні дівчини, карлики в циліндрах, гармати та інше розставлені по всьому місту, і є свого роду візитною карткою цього міста.

Повернувшись на місце дислокації приблизно через годину, я виявив спокій і умиротворення, що панували в невеликому виставковому павільйоні. День пройшов непоказно. Настрій зійшло на злегка роздратоване, безглуздим стоянням і сидінням. Переломний момент був пройдений: пішла друга половина відрядження.

У другій половині відрядження зазвичай все поступово і ненав'язливо починає докучати. Починає тягнути додому. А оточення виявляє все більшу і більшу кількість недоліків. Цікаво те, що саме місто я анітрохи не став любити менше. Ось виставка і готель мене дійсно почали дратувати. А в Гомель я, здавалося, закохався. І навіть внутрішньо, десь в божевільно нереалістичних мріях, мріяв там залишитися. Або з часом туди переїхати.

В останній день виставки мої відрядження почуття, злегка приспані насиченістю подій, сколихнулися новим почуттям до тієї, яку я обожнював ще день тому. Я вирішив подзвонити Каті, але, боячись відмови, відтягував момент розмови до останнього моменту. Потім, зібравшись, я швидко набрав номер, почув її боязкий голос, і як можна галантність і розумніші запросив її прийти ...

Бідна, вона, збита з пантелику моїми витіюватими фразами, напевно, зрозуміла, що її просять прийти з того ж питання, за яким вона сама і приходила, всього день тому. Я ж, не виразившись гранично точно, порахував, що вона не проти побачитися зі мною, став у піднесеному настрої її очікувати.

Вона з'явилася також раптово, як і в перший раз. Виникла з нізвідки, встала, склавши руки перед собою, боязко посміхаючись. Я заметушився, запросив її сісти. Відчув велике піднесення у всьому тілі, знову жадібно вдивляючись в її небесні очі, немов сподіваючись в них щось знайти.

На цей раз на її обличчі читалася легка втома. Вона прийшла прямо з корабля на бал - з роботи забігла на виставку. Злегка розпатлана старомодна чубчик, сумна посмішка, але все ті ж надзвичайні очі.

Я ніс якусь ахінею: про виставку, про місто, про себе. Потім, до мого захоплення з'ясувалося, що ми обидва родом з однієї області (чим не знак згори?). Я відкрито, але, по-моєму, якось надміру солідно, по-діловому, визнав в тому, що вона мені дуже сподобалася. А в кінці набрався сміливості і запросив її «поїсти морозива або попити кави, на її розсуд, тому що я не знаю міста».

Вона обнадіяла мене тихим «може бути», і перевела розмову на справи, боязко натякнувши, що непогано для нас було б скористатися їх послугою. Я пообіцяв розглянути її питання після повернення, загалом то відмахнувшись від настирливих справ, і знову перевівши розмову на майбутній вечір.

Через хвилину до мене підскочив якийсь роззява, і поки я йому пояснював принцип роботи квартирного регулятора води, Катя швидко встала і попрямувала до виходу, лише кинувши «Созвонимся».

Через дві хвилини після закінчення її робочого дня я набрав її номер, і з придихом почув її боязкий голос. Вона повідомила, що роботу ще не закінчила, і дасть мені відповідь щодо нашої зустрічі трохи пізніше.

Моє дурне свідомість стільки разів обманювала мене, пускаючись ускач у своїх фантазіях безхмарного щастя, що я міг би і цього разу пригальмувати його, заради свого душевної рівноваги. Але серце нічому слухати не бажало. Воно жадало зустрічі з так ніжно намальованим улюбленим чином, відкинувши голос розуму.

Чекаючи дзвінка Катерини, я пройшовся по вечірньому Гомелю, в пошуках місця, куди б ми могли піти. Зайшовши в два-три місця, я помітив про себе затишне кафе в самому центрі. Приглушене світло, тиха музика, приємна атмосфера.

Повернувшись до готелю, я не став роздягатися, а продовжував чекати дзвінка. Десять хвилин. Двадцять. Я почав думати, що вона вже не подзвонить. Почав аналізувати нашу з нею зустріч. «Раптом» звернув увагу на згадування якогось молодого чоловіка. Пригадав її наполегливість в обговоренні справ, а не вечора. Згадав її раптовий відхід.

Серце моє поступово падало все нижче і нижче. Я вже був майже впевнений у її небажанні побачитися. Звичайно, я, ідіот, випустив з уваги десяток вагомих причин і всіляких «може бути»: вона може бути заміжньою або може «туди» збиратися. У неї можуть бути зовсім інші плани на цей вечір. Їй, зрештою, я міг і не сподобатися, незважаючи на мій елегантний костюм і мою джорджклунівскую відрядних зовнішність. І ще десяток «може бути».

Я майже був готовий почати здирати з себе свій смокінг, коли телефон задзвонив, і на екрані все ще обнадійливо висвітилося «Катя». Я знову почув її ангельський голосок. Звичайно, вона щось говорила про те, що у неї з'явилися невідкладні справи, і вона пропонує мені провести вечір на якійсь вечірці, з її директором.

«Але мені не цікавий Ваш директор, Катя! Мені цікаві Ви! »- З жаром, ледве стримуючи себе, випалив я.

Вона говорила ще щось про те, «щоб мій вечір не пропав» і пропонувала замість себе ще когось. Мені все стало ясно. Стало ясно, що я бовдур, який всього на кілька днів відкинув від себе звичний цинізм, щоб тут же вляпатися в романтичні фантазії щодо незнайомій мені жінки. Максимум відрядних самовпевненості, мінімум елементарної розсудливості.

Я попросив у неї дозволу написати їй по імейлу. Вона погодилася. Я видавив щось стосовно свого розуміння і небажання нав'язувати себе. Не знаю. Я був упевнений в тому, що я говорив. Але абсолютно не був упевнений в тому, як я це говорив. Зі «що» у мене практично не бувало проблем, тому що при своїй грамотності, ерудиції та нахабства я міг будь довести що завгодно. А от з «як» я зовсім не був упевнений. Зовсім.

Я зняв костюм і хотів було піти прийняти душ, але мій напарник запропонував послати всіх баб «на» і випити Лафіт. «Чи не бажаєте Лафіт?» - Згадалося мені. Ми купили горілки, ковбаси, ще якоїсь погані. Все це проковтнули, я зламав собі зуб, хмільний і в той же час як ніколи тверезий, нещасний пішов спати, не бажаючи обтяжувати себе подальшими можливими бідами.

Всю ніч, уві сні, я ридав. Мені снилися кошмари: по мені бігали вогняні собаки, переді мною пропливали променисті очі Каті, я від когось тікав і ніяк не міг втекти. Прокинувся я зовсім розбитий і ще більш нещасний.

Ми зібралися. Я проковтнув склянку чаю. Зуб хворів. Серце нило. Голова шуміла. Я здав номер і відніс ключ. А вже через десять хвилин ми покидали це прекрасне місто Гомель, в якому я був майже щасливий всього добу тому. Місто, де залишалася блакитноока Катя з темним завитком на блідою щоці. Де будинки ніжно біло-рожевого кольору. А вулиці широкі і просторі.