Оповідання "Байдужість"

Байдужість

Я вже тридцять років живу на дев'ятому поверсі, і, природно, користуюся ліфтом. Років п'ятнадцять тому проблем з цим видом транспорту не виникало. Потім же почалися нескінченні проблеми: то зламався, то вандали розкурочили, то за-стрял ... Металеві обшивки вже давним-давно залишилися в минулому, на їх місцях зовні ліфта зяють значні щілини. Користуватися ним стало небезпечно, постійно відчуваєш страх, як би не виявитися заручником цієї герметично закритій кабіни. Вентиляції немає, та й боязнь закритого, тісного простору не надає оптимізму.

Так сталося, що я зі своїм сином, невісткою та їх іншому застрягли в ліфті, причому як за законом підлості в самий невідповідний момент. Була неділя, 8:00 ранку, коли майже ще весь будинок спав. Ліфтерів, звичайно, немає, спека нестерпна, дихати нічим. Я розсунула гумову обшивку на двері і що є сили кричала, просила про допомогу. Ніхто не озивався, як ніби ми перебували в дикому лісі. Дихати ставало все важче, одяг - хоч викрути. Про себе я не думала, турбувалася за моїх рідних і їхнього друга. По черзі сідали навпочіпки біля дверей, щоб хоч трохи подихати в ту нещасну шпаринку, - слава Богу, що обшивка дверей гумова, і її можна хоч трохи розсунути. Але в таку спеку повітря майже не надходив, і нам ставало все гірше. Я ніколи не думала, що можу так голосно кричати ...

Спасибі сусідові, який в цей час знаходився на вулиці біля сусіднього під'їзду і почув крик про допомогу. Поки знайшли ліфтерів, які на наше щастя в цей час перебували вдома, пройшло ще чимало часу.

Що страшно в цій ситуації: ніхто не поспішив на допомогу ... Невже мій крик, який і мертвого б підняв, ніхто в під'їзді не чув ?! Чули, але не прислухалися ... А адже немає таких, хто застрахований від подібного «полону»!

Липень 2006

Опубліковано в обласній газеті «Зірка Прііртишья» - Павлодар, липень 2006