Останній день із життя.
Рівне середина літа. З самого ранку світило яскраве сонечко, воно грало на стеклах машин, відбивалося в окулярах людей, на їх гаджетах. Стояла спека. Цей спекотний день ніяк не міг провіщати біди, і, напевно, ніхто навіть і не підозрював про неї. Але все сталося дуже раптово. Зупинка. Поштовх. Темрява. Удар. Але ж у когось були плани: поступити в інститут, одружитися, полетіти додому. І все таки доля дивна штука.
15 липня. Вівторок. Розпал робочого тижня. Я повторюся, що цей день не віщував біди, але це сталося. В 8.39 між станціями метро «Парк Перемоги» та «Слов'янський бульвар» з рейок зійшли три вагони. Крики, стогони, плач - все це було чутно. У таку погоду повітря не вистачає на вулиці, що вже тут говорити про метро, а ще й задимлення. Не можливо уявити який жах пережили люди знаходилися в цей момент в цьому «підземелля». Перший і третій вагони заблокували вихід бідним людям, але може доля і не настільки лиходійка, і поруч виявилася двері, двері виходу на верх, на світло, і добре, що не до кінця тунелю.
А задумайтесь на хвилинку, щоб пережили Ви в цьому момент? Закрийте очі і уявіть: Ви сидите на підлозі, під коло Вас безліч людей, є вже і загиблі, з кожною хвилиною крові все більше і більше, купа поламаного металу і, можливо, немає жодного шансу вибратися назовні, двері закриті, повітря не вистачає, а пасажирів, що вижили охоплює паніка. Бідні люди, які в цьому момент знаходилися там, яким довелося пережити це пекло, випробувати ці муки, але ще гірше було їх рідним. Якого це матері дізнатися, що її дитина можливо знаходиться під завалами заліза? А після дізнатися, що він загинув. Це біль в саме серце, після неї не особливо хочеться залишатися тут, на «цієї» землі, хочеться йти туди, куди пішли в цей момент твої близькі.
Все сталося так швидко. Життя обірвалося. Хтось поїхав додому, хтось в лікарню, а хтось у морг. Хтось опинився там випадково, їхав на екскурсію, адже серед загиблих були громадяни Китаю і Таджикистану, але їм так і не вдасться приїхати додому, і розповісти своїм рідним про побачене, поділитися враженнями про Москву, адже це місто стало для них останнім.
Як багато всього може статися за один день! Задумайтеся про це, не дай Боже, але можливо і для Вас коли небудь настане день, коли Ви можете втратити все! А може ось цей день зараз останній? А що ви встигли зробити за своє життя? Встигли виконати свою заповітну мрію, чи достатньо ви приділяли уваги своїм батькам, погодували чи вдома кішку? Зараз такий час, в яке просто страшно жити, і повірте, будь-який день може виявитися останнім! Приділяйте увагу своїм близьким, як-ніби ви бачите їх в останній раз! Нехай біда обходить вас стороною, дай Бог якнайшвидшого одужання тим, хто постраждав при це катастрофі і душевних сил тому, хто втратив у цей день близьких.
