Ну ось я і помер.

Ну ось я і помер. Правда ще вчора, близько дев'ятої, ну може трохи пізніше - не має значення. Нормально, так помер собі, без болів і зайвих незручностей родичам, акурат за пів року до свого сторіччя. Просто сів собі на крісло, поставу так по-королівськи, спинку вигнув, голову задер, руки злегка манірно на підлокітники, останній подих, заплющив очі і все. Майже уві сні. І розтягнувся в останній посмішці, дивлячись на грішний світ, повз які проходять. Ось тільки вилиці задубіли, м'язи схопилися, і сиджу, посміхаюся, тільки не дихаю зовсім. Через цю самої іронічної посмішки, не відразу зрозуміли, що сталося. Спохватилися пізно, майже охолов вже, бігати почали навколо, руками трясуть, ногами дрібочуть, голосять, сопуть - тут до мене претензій не висловлюйте, нічого, як зміг, так і помер, та й толку з цього мало буде. Хтось навіть сплакнув від жалю, прощатися стали, руки цілують і лоб, пішли вибирати костюм пристойніше. Подзвонили, кому слід, пожвавішали по різних інстанціях, довідочки знайшли, місце вибили, де потрібно допомогли матеріально, наполягли на своєму, поскаржилися, все як завжди, нічого не змінилося. І весь я такий гарний, правда трохи синього відтінку, лежу в похоронній ложе - ну значить в труні - майже в одній сорочці на легкому морозі, а мені не холодно і зовсім не голодний, мені навіть затишно і приємно. Правда багато смутку навколо і вогкості, і обличчя в усіх похмурі аж моторошно. Стоять, товпляться біля місця поховання. Обклали, значить, мене квітами з ніг до голови, очима вниз, мовчать. А тут дівчинка, маленька, світлі завиті волосся і добрі зеленню очі.

- Мамо, а дідусеві Кості добре?

- А хто його знає, доню ...

- Неее, добре, дивися, як посміхається ....