Де і коли відбувся Матч смерті?

Коли читаєш матеріали про Матч смерті, то стикаєшся зазвичай або з перебільшенням або з зменшенням його значення. В СРСР про це писали, як про великого подвигу. Після розвалу Радянського Союзу футболістів, які брали участь в цьому матчі, намагалися показати мало не пособниками загарбників. Те, що вони грали у футбол в окупованому Києві, прирівнюють до пособництва ворогові.

Але коли знайомишся детально з інформацією про цю подію, розумієш, що істина лежить посередині. Зрозуміло, що героїзмом було б, якби футболісти проривалися до своїх через лінію фронту. Але чи багато з залишилися в окупації прорвалися до своїх? Але й посібниками окупантів вони не були. Вони по-своєму боролися з ворогом.

Тому самої об'єктивною оцінкою їх подвигу можна вважати рішення радянського керівництва про нагородження футболістів. Їм не дали звання Героя Радянського Союзу, їх навіть не нагородили орденами. Але їх нагородили медалями. Нижче ми без зайвого пафосу, грунтуючись тільки на фактах, розповімо про те, що ж сталося в ті далекі дні на київському стадіоні.

Матч смерті відбувся 9 серпня 1942 року в окупованому Києві. Грала команда радянських футболістів київського «Динамо» та деяких інших клубів проти збірної фашистських загарбників під назвою «Флакелф», що представляла німецькі протиповітряні сили.

Такий видовищний вид спорту, як футбол, збуджує неабиякі пристрасті, навіть коли грають спортсмени, що представляють дружні країни або навіть різні клуби однієї країни. Уявляєте, що творилося на стадіоні, коли грали команди воюючих держав!

Треба сказати, що у фашистській Німеччині існував культ спорту. Лені Ріфеншталь, знаменита кіноактриса і режисер, створила в цей час свій знаменитий фільм «Олімпія», який користувався шаленою популярністю. А заради проведення Олімпійських ігор 1936 Гітлер навіть заборонив на деякий час антисемітську пропаганду, що для нього було просто екстраординарним кроком. Причому спорт, на думку нацистів, повинен був продемонструвати перевагу так званій арійської раси над усіма іншими. Ясна річ, що німці в таких умовах не визнавали поразок.

В СРСР теж був культ спорту, але, на відміну від Німеччини, радянський спорт не пропагував людиноненависницьких ідей. Навпаки - спорт об'єднував людей різних національностей.

Німці дозволили сформувати футбольну команду з декількох футболістів, учасників війни, які не зуміли вийти з оточення. Фашисти сподівалися довести на стадіоні свою перевагу. Адже радянські футболісти були виснажені напівголодним існуванням. Щоб не померти з голоду, вони змушені були працювати на хлібозаводі, тому мали дуже мало часу для тренувань.

Для жителів окупованого Києва перемога їхньої команди була б ознакою швидкого розгрому ворогів, актом, що дозволяє не втратити віру в Перемогу в рік важких поразок Червоної Армії, стимулом до подальшої боротьби з загарбниками. Розуміли це і фашисти, тому перебували «доброзичливці», що натякають футболістам, що їм краще програти для їхньої ж користі. Додайте до цього, що форма у радянських гравців була, як у збірної СРСР - червоні майки і гетри, білі труси. Інший у них просто не було.

Під час матчу на стадіоні зібралися тисячі людей. Гра була жорсткою як у моральному, так і в фізичному плані. І радянські футболісти виграли з рахунком 5: 3. До великого задоволення жителів Києва і до величезного жаль окупантів. Незабаром футболістів під різними приводами заарештували і послали в концтабір. Чотирьох розстріляли. У 1964 році загиблих посмертно нагородили медалями «За відвагу», а ще шістьох учасників тих подій - медалями «За бойові заслуги». Трохи пізніше з'явилися пам'ятні знаки, присвячені цьому матчу.

Треба сказати, що після війни було створено кілька художніх творів на тему цієї події. А художній жанр має свої особливості. Для літератури та кіномистецтва властиво різкіше окреслювати деталі, прибирати півтони, згущувати пристрасті. Писали, що футболістів заарештували відразу після матчу, а не через кілька днів, що розстріляні були всі гравці, а не четверо, та й німецьку команду замість важковимовним «Флакелф» назвали командою люфтваффе. Тобто зенітників перетворили на льотчиків. З художніх творів деякі деталі просочилися і в статті на історичну тему.

Цим не забарилися скористатися очорнителів історії Великої Вітчизняної війни під час перебудови і в перебудовні часи. Вони так захопилися викриттям «легенди», що, по суті, стали заперечувати подвиг радянських футболістів.

Однак факти свідчать, що цей легендарний матч був одним з битв Великої Вітчизняної. Хай невеликим, нехай без застосування зброї, але все ж наближає Перемогу.