Солдату хочеться стріляти. Чи завжди можна натискати на курок? Частина 1
Чим марять молоді хлопці, що потрапили на службу, наслухавшись розповідей від минулих армію старших товаришів? Звичайно, мріють про бойовому навчанні, оволодінні прийомами рукопашного бою та стрільби з автомата. А що відчувають і роблять солдати, коли зброя у них постійно з собою? Таке сталося, наприклад, з тими, хто опинився в Афганістані. Я розповім про те, чим деколи закінчуються «стрілецькі вправи» без відома командування. І трохи про інше.
У ДРА ми встановлювали намети за всіма правилами воєнного часу. Спочатку виривалася яма глибиною близько метра, в ній споруджувалися дерев'яні нари для сну, а зверху натягувалася намет. Виходило щось на зразок критого окопу.
Пічки топилися соляркою через саморобні форсунки, які вели себе непередбачувано. Траплялися пожежі. Коли запалала намет мого взводу, бійці швидко вискочили з неї. Ніхто не постраждав, окрім Юрки Гулевата. Він трохи обпік руку.
Юра вирішив покинути намет, стрибнувши головою у віконце. Та тільки рами в наметах не вибиватися, тому що являють собою брезентові смужки, намертво пришиті до стінок намету. Між ними знаходиться скло в дерев'яній оправі. Ось з цього склу та врізав своїм черепом наш воїн. «Хотів, як у кінофільмах, вистрибнути», - пізніше зізнався він, сміючись.
Намет догорала, коли згадали, що під нарами лежить ящик з боєприпасами до гранатомета. Хотіли розбігатися, поки не рвонуло, але зреагувала командир роти наказав дістати ящик з полум'я. Після відмови гранатометчика дістати ввірене йому майно у вогонь кинувся Толя Симонов. Назад його витягали за комір, а він, заплющивши очі від диму, майже втрачаючи свідомість, намертво вчепився руками за кріплення димлячого ящика.
З самого початку ми несли службу на підступах до батальйону. На далекому посту, недалеко від шосе, вирили окоп, прикривши його зверху брезентом. Один солдат з окопу через своєрідну амбразуру спостерігав за дорогою, другий оглядав місцевість в інших напрямках.
Пам'ятаю, якось вночі на віддаленому посту я почув наближаються кроки. Відразу ж повідомив про це напарнику Колі Старостину, швидко пересмикнув затвор і крикнув у темряву:
- Стій, хто йде!
- Свої, свої, хлопці, - почувся спокійний голос.
- Пароль?
- Не знаю, - вимовив підійшов ближче чоловік, що виявився офіцером. - Я щойно прибув. Іду до хімікам, направлений служити туди.
Дійсно, частина хімічних військ знаходилася поблизу. Ми перевірили документи і пропустили старшого лейтенанта, вказавши йому шлях. А спочатку, зізнаюся, злякалися: ніч ... і несподівано характерний плямкали звук від чобіт, ступають по бруду.
Батальйон неодноразово піднімали з навчальної тривозі. Кожен займав місце у своєму окопі. У перший же такий підйом я помітив, що позаду, трохи лівіше і нижче, хлопці з першої роти встановлюють кулемет. Вийшло, ми - на лінії вогню. Зрозуміло, мало досвіду малося ще у офіцерів, за чиїмись вказівками відривалися окопи в такому порядку.
Зброя знаходилася постійно при собі. Коли спали, автомати прилаштовували за подушками. Звичайно, дуже хотілося випробувати зброю. Тим більше зайві патрони у багатьох були.
Разок ми з дружком Віталька Монастирським, вибравши час, заскочили постріляти в яр недалеко від розташування роти. В якості мішені взяли лопату.
Спочатку перевірили чутність. Я стояв нагорі, а Віталька стріляв у яру. Постріли ледве чутні. Потім на «стрільбищі» зійшов я. Кілька разів вистрілив одиночними по лопаті. Одна куля потрапила в самий край заліза, інші в держак. Але він такий щільний, що на дереві залишилися лише тріщини. Куля розсунула деревні волокна, що зімкнулися після її виходу.
Стріляли і по порожній 200-літровій бочці з-під пального. Цікаво, після потрапляння на бочці залишалися заклепки. Зразок тих, в які вставляються шнурки в черевиках. Виявилося, при входженні в метал з кулі зривалася мідна оболонка. Вона й виглядала, як заклепка. А в бочці залишався сталевий сердечник. Виходило, при обстрілі можна ховатися за бочками. Наскрізь вони не пробивалися. Але я б не ризикнув. Куля-то і бронебійною може виявитися.
Вилізли з яру, озирнулися. Все нормально, начальство нас не засікло. Раптом ззаду пролунав постріл. Це Віталій після стрілянини забув викинути патрон з патронника. Контрольний спуск зробив нагорі. Однак, на наше щастя, ніхто не звернув уваги на стрілянину.
Нарешті в батальйоні оголосили стрільби. Встановили мішені, відстрілялися. Потім стали розстрілювати залишилися патрони. Стріляли і по підкинутим вгору касок.
Нам розповідали - каска захищає від осколків і куль. Нібито при попаданні в сталевий захист голови не прямо, а під кутом, куля йде рикошетом. Нічого подібного. Бідна касочка пробивалася з усіх боків під будь-яким кутом.
Каски змушували одягати лише на далеких постах. Повинен сказати: після чотирьох годин чергування від зайвої ваги на голові починала боліти шия.
Перша зима в Афгані видалася досить суворою. Місцеві жителі казали, що такого років сто не спостерігалося, і що це російські привезли з собою холод і сніг. Але сніг незабаром почав танути. Кругом стало сльотаву.
Одного разу вночі я, повертаючись з поста, послизнувся і впав у глибоку калюжу з рідким брудом. З самого дна дістав свій АКМ і, діставшись до притулку, почав його чистку. Вичистивши автомат, зібрав його і помітив, що забув встановити одну з деталей - газову трубку. Знову розібрав зброю, поставив на місце трубку.
Магазин всупереч інструкціям на цей раз не знімав. І вийшло, що коли ставив на місце затворну раму, мимоволі загнав патрон у патронник. Вирішив зробити контрольний спуск. В намет зайшов командир відділення сержант Сущ і затулив світло. Я, дочекавшись, коли він пройде, натиснув на курок. Прогримів постріл. Всі присутні здригнулися, а сержант застиг на місці і зблід. Потім вимовив:
- Жарти жартами, мужики, а адже мені по нозі вдарила струмінь повітря від пролітала кулі. Впритул пройшла.
Слава Богу, все обійшлося. А скільки народу постраждало від необережного поводження зі зброєю, відомо тільки статистиці.
