Чим здивував мене Дід Мороз за кермом?

Грудня 1972. До Нового року залишилося всього декілька днів. Сиджу я в лабораторії, пишу річний звіт, здати його треба мало не завтра, а я до нього тільки-тільки приступив, і раптом мене кличуть до телефону. Не скажу, що це було рідкісним явищем, дзвонили мені достатньо часто, але цей дзвінок виявився особливим.

Мій давній друг Гриша Поляк попросив терміново приїхати до Центрального телеграфу. Прохання тим більше здивувала мене, що останні кілька років ми спілкувалися з Григорієм дуже рідко, від випадку до випадку, і тут раптом така вимога. Мені тільки й було сказано:

- Приїжджай терміново, - і все, на тому кінці повісили трубку.

На такі прохання слід відгукуватися негайно, я це правило знав добре і завжди намагався його дотримуватися. Але як це зробити, якщо звичайний шлях на метро виключався, оскільки, щоб дістатися до найближчої станції підземки, треба було витратити без малого півгодини, а потім ще до Проспекту Маркса хвилин двадцять їхати. Виходить хвилин сорок-п'ятдесят, а сказано було «терміново». Залишалося сподіватися тільки на таксі, але де його знайти в такий час? Чекати близько інституту - безглузде заняття, таксі, звичайно, під'їжджають: іноді хворих таким чином привозять, а частіше відвідувачів до них, але скільки його чекати?

Я бігом і кинувся на Червоноармійську вулицю, там йде безперервний потік машин. З трудом, буквально перед капотом якогось вантажівки, я перебіг через вулицю (треба щось в ту сторону, центр там) і тут же підняв руку, благаючи про себе, щоб хоч яка-небудь машина зупинилася і підвезла.

Вражаюче, але зупинилася перша ж машина, це були новенькі «Жигулі». Я кинувся до машини, відкрив передню дверку і завмер у подиві. У машині сидів справжній Дід Мороз: вуса, борода - справжні, ніякої вати, каптан чи як там називається його верхній одяг, новенький, шовковий, красивого такого червоного кольору, шапка на голові теж червона з білою опушкою, і теж все явно сьогодення. А найголовніше, що і вразило мене до оніміння, Дід Мороз удобненько так розташувався на задньому сидінні, переднє водійське геть відсутнє.

- Відразу врахуйте, Дід Мороз грошей не бере, - почув я глухуватий через пишних вусів і бороди голос.

- Пробачте, а до Центрального Телеграфу чи не підкинути? - Захеканим голосом запитав я.

- Бачу, що поспішайте дуже, їжу приблизно туди, так що сідайте і не звертайте на мене уваги.

Добре сказати - не звертайте, як ніби я кожен день з Дідом Морозом на машині розкочують, та щоб він із заднього сидіння машиною кермував. Забрався я в «Жигулі» і на Діда Мороза втупився. Нічого, однак, ноги у нього - довгі, та й ручища теж немаленькі, он як він ними спритно із заднього сидіння управляє. А Дід Мороз посміюється:

- Я баскетболіст, для нас треба спеціальні машини будувати, а нам доводиться на таких ось розгортати. Моє прізвище Едешко, може, чули.

Я трохи дар мови не втратив:

- Ви справді Іван Едешко, олімпійський чемпіон?

- Так, а Ви навіть знаєте, як мене звуть? - Задоволено посміхнувся він, крізь вуса було видно, як блиснули його зуби.

- Хто ж не бачив ваш дивовижний пас Олександру Бєлову?

Тут слід зробити невеличкий відступ і пояснити молодому поколінню, про яке пасе мова йде.

Справа була, повторюю, в грудні 1972 року, а ось влітку того ж року в фіналі Мюнхенської олімпіади зустрілися наша і американська збірні з баскетболу. Матч був фантастичним по інтризі, наші спочатку вели з досить великою перевагою, але кінцівка залишилася за американцями. І ось за три секунди до кінця матчу, коли американці вигравали у нас одне очко, з-за бокової на нашій половині поля м'яч у гру ввів Іван Едешко. Сильний кидок, м'яч пролетів майже через все поле, Олександр Бєлов злетів у повітря, прийняв м'яч і направив його в кошик суперників одночасно зі свистком про закінчення гри. Вперше саме там, в Мюнхені наші баскетболісти стали олімпійськими чемпіонами.

Американці довго намагалися оскаржити рішення суддівської колегії, навіть відмовилися отримувати срібні медалі, які досі в штаб-квартирі Міжнародного олімпійського комітету в сейфі зберігаються.

І ось я сиджу в машині, якою із заднього сидіння управляє один з героїв тієї Олімпіади - Іван Едешко. До слова сказати, він досі входить до символічної п'ятірки кращих баскетболістів світу, а його філігранним, чітко спрямованим пасам немає рівних.

- Розумієте, наші відлетіли до Штати на передноворічний традиційний турнір, а я щось засоплівілся абсолютно, ось доктор збірної і прийняв рішення залишити мене вдома. А хлопці покарали, вже коли я в Москві залишився, цю робу надіти, - він показав на кафтан, - і їх дітлахам (а діточок і в збірній, та й в ЦСКА чимало є) подарунки розвезти. От мені по Москві тепер і доводиться розгортати.

Закінчував він цю фразу вже у самого Центрального телеграфу, якось дуже вже швидко їздить олімпійський чемпіон, та й світлофори все нас зеленим світлом зустрічали і проводжали. Шкода, а то я б з ним ще трохи поговорив, але залишилося лише з низьким поклоном промовити:

- Велике спасибі!

І побажати йому здоров'я, спортивних успіхів, привітати з наступаючим Новим роком. А що до зустрічі зі старовинним другом - то це вже зовсім інша історія.