Чуйність - як національна риса
Ще не піднявшись на свій поверх, Сміливців почув чийсь збуджений голос, дзвінким відлунням лунали з відділу, в якому він працював. Увійшовши до кабінету, він побачив, що голос належав Алевтині Петрівні, яка стоячи обличчям до дзеркала і наводячи перед ним ранкове comme il faut, за звичкою, голосно комусь із присутніх доводила:
- Так, чуйний у нас народ. Дурний, але на чужу біду отзивічвий. Кажете, що хочете! Останню сорочку віддасть, сам голий і голодний залишиться, але поділиться неодмінно!
- Так, цього не віднімеш. Але погодься, Алевтина, що дурні ми! Віддамо останнє, зробимо добро, а потім розплутуємо зло! - Вторила їй в унісон економіст Вірочка.
- Та тому що добрі ми! І завжди добрими були! Хоча в наш час і доводиться страждати від своєї доброти - Алевтина Петрівна, відкривши рот літерою «о», фарбувала праве око.
- Але, погодьтеся, Алевтина Петрівна, що людина людині повинен допомагати - інтелігентно вступила в розмову Наталія Іванівна, найстаріший працівник відділу. - І потім чуйність, або альтруїзм, - це не національне прокляття, і тим більше, не національна риса, а властивість характеру кожної окремо взятої людини, незалежно від національної приналежності.
- Та я ж згодна, Наталія Іванівна! Допомагати треба! Я особисто і допомагаю. Не можу інакше! От треба було б людині відмовити, а не можу! Тому що характер такий добрий! - Скривила рот Алевтина Петрівна тільки для того, щоб знову відкрити його буквою «о» і нафарбувати друге око.
- Я ось теж так! Якщо у мене просять, відмовити не можу! Не маю можливості, так би мовити. А потім страждаю через свою доброту - продовжила тему Вірочка.
Двері кабінету тим часом обережно прочинилися і всередині здалася розпатлана голова одного з ранніх клієнтів, які приїхали за товаром.
- Закрийте двері! - Не відриваючись від накрашивания вій, гаркнула Алевтина Петрівна. Вже лізуть! Як таргани! Навіть в порядок привести себе не дадуть! - Не опускаючи тони, прокоментувала вона вголос, анітрохи не бентежачись того, що розпатлана голова за дверима могла її почути.
Годинник показував тридцять п'ять хвилин дев'ята - п'ять хвилин, як почався новий робочий день, але Алевтину Петрівну це мало цікавило. Її більше займав її праве око, ніж клієнти, що вишикувалися в чергу за дверима.
- А чого це ви раптом про національну чуйності то заговорили? - Поцікавився Сміливців, сідаючи за комп'ютер. - Що раптом така серйозна тема з ранку?
- Так от, був у нас тут один клієнт вчора. Каже, поки доїхав, злупили з нього по дорозі пару сотень. Ну, і скаржиться, що ми жадібні і безсоромні сталі. Так і каже, уявляєш? Приїхав до нас у гості, сидить на нашому стільці і каже, що ми жадібні.
- Хай би він до сусідів нашим з'їздив. Вони б із нього не пару сотень, а пару тисяч здерли б. Говорив би нам ще спасибі. - Вірочка розкладала папери на своєму столі, готуючись до робочого дня. Раптом її рука натрапила на якийсь клаптик паперу, вона піднесла його до підсліпуватим очам, прочитала, що там було - А, Сміливців, ти мені гроші за подарунок для начальства не віддав.
- У мене немає зараз. Вчора віддав за квартиру - гаманець порожній. А скільки там? - Сумно поцікавився він.
- Сто рублів.
- Небагато. Але я зараз зовсім порожньою. А до получки ще п'ять днів. Вам терміново?
- Подарунок начальнику купувати. Сам розумієш.
- Віра, може, ви внесете за мене? А я вам через п'ять днів ...?
- Хмм ...
- Алевтина Петрівна, позичте сто рублів. До получки. А то я зовсім на мілині.
- Нема у мене Сміливців. Сама скоро займати буду. Зі свого то добротою.
- Невже то ста рублів не буде? Чи не тисячі адже прошу. Я ж ніколи ні в кого не займав. Хто позичить, а? - Він обвів усіх повним надії поглядом. Всі мовчали.
Алевтина Петрівна докрасіть друге око і села з клієнтом оформляти документи. Вірочка, заваривши чашку міцної кави, наразилася на свої папери. Наталія Іванівна, згадавши щось, мовчки встала і пошкандибала з кабінету.
«Може Сашка позичить» - подумав Сміливців. - «Він позавчора казав, що чуйність - це одна з його відмінних рис» - і мовчки попрямував до дверей.
