Як мінчани пережили окупацію?
Восени 1941 року на території Білорусі закінчилося встановлення «нового порядку» - окупаційного режиму фашистів. Про ті часи багато написано книг і знято кінофільмів. Переважна більшість з них оповідає про боротьбу підпільників і партизан, розповідаючи про побут простих людей зовсім скупо. Їм довелося несолодко, але вони якось вижили.
У ті довгі три роки самі законослухняні обивателі могли розлучитися з життям в будь-який момент. Окупаційною владою практикувалися розстріли заручників, яких набирали без всякого розбору, влаштовуючи облави на ринках та інших людних місцях.
Комендантська година, встановлений з десятої вечора до п'ятої ранку було дозволено порушувати робочим деяких спеціальностей, наприклад залізничникам і пекарям. Їм вдавалося спеціальні перепустки, але нічні патрулі не завжди утрудняли себе перевіркою документів, попросту розстрілюючи всіх зустрічних мирних жителів.
З міст бігли в село. Поряд з прямою небезпекою для життя цьому сприяло важке економічне становище. Занадто високі ціни і мізерні зарплати поєднувалися з величезними податками, а власники міських приватних подвір'їв були зобов'язані здавати продукти, нарівні з сільськими жителями.
Не мудруючи лукаво, окупанти повернули «звичні» радянські податки, доповнивши їх деякими новими. Навіть державні позики, що практикувалися радянською владою, були відроджені, відрахування вироблялися в колишніх розмірах.
Втім, окупанти підходили до організації виробництва «без шаблонів» і копіювали мирні радянські порядки вибірково. Так, робочий день був збільшений до 14-16 годин.
Навіть після звільнення городяни ще довго згадували приказку, яка народилася «під німцями»: «Смерть німецьким окупантам, слава мінським спекулянтам!».
В очах радянського суспільства спекулянти виглядали такими собі монстрами, перепродують дефіцитні товари і жиріють за рахунок трудящих. Навряд чи з настанням похмурих часів торговий люд став діяти під впливу якихось інших стимулів, крім прагнення отримати дохід. Але з ізгоїв спекулянти з початком окупації раптом відразу перетворилися на рятівників, що забезпечували народ найнеобхіднішими товарами.
У дефіциті було все, й найспритніші нелегальні торговці взялися за постачання городян найнеобхіднішим: сірниками, милом, ліками. Крім професійних перекупників на «товкучках» зустрічалося чимало селян, обмінюватися сільгосппродукти на «міські» речі.
Переважна частина населення животіла нижче найнижчої межі бідності, виносячи на ринки речі, що накопичилися за роки мирного життя. Переважав натуральний обмін, але в ходу були і гроші.
Окупаційна марка прирівнювалася до десяти радянським рублям. Дивно, але рублі мали цілком офіційне ходіння, хоча обмінний курс був явно грабіжницьким. Цінність рублів змінювалася залежно від становища на фронті. А після Сталінграда деякі заповзятливі громадяни стали запасати їх про запас.
Робітникові найвищої кваліфікації платили 60 марок, директору заводу до 100, зате рядовому поліцаю був покладений оклад 120 - 150 марок. Що це були за гроші? Кілограм сала коштував стільки ж, скільки дві пляшки горілки і скільки ж заробляв робітник за цілий місяць. Літр молока можна було купити за дві марки, як і келих пива.
Спровоковані поганим харчуванням хвороби обходилися недешево. За виклик лікаря доводилося платити півтори марки, та ще додатково оплачувати дорогу. Працювали деякі лікарні. Доба перебування в них обходилися в марку при своїх постільній білизні і харчуванні. Навіть пологовий будинок «гостинно» розорював перед породіллями свої двері при оплаті в 100 марок за тиждень перебування.
3 липня 1944 Мінськ був звільнений від окупантів. Тим, хто вижив городянам мали здійснити ще один подвиг - трудовий, відродити столицю з руїн. Це вже інша історія.
