Для чого розфарбовують чорно-біле кіно?
Два провідних російських телеканалу у травневу програму мовлення включили справжні сюрпризи для глядачів - кольорові версії чорно-білих художніх кінострічок «Сімнадцять миттєвостей весни» («Росія») і «В бій ідуть одні старики» («Перший»). І захоплених, і розгніваних в багатомільйонній аудиторії було хоч відбавляй. Комуністи взагалі заявили про свій намір подати на ініціаторів колоризації фільмів в суд за «вандалізм» - до того їм не сподобався заграє новими фарбами образ Ісаєва.
Яскрава особистість Штірліца
Сама ідея розфарбувати кіно про Штірліца прийшла в голову Олександру Любимову, і не так - відразу і раптом, а ще три роки тому. Фільм спочатку знімався в ту пору, коли кольорове телебачення ще тільки зміцнювало свої позиції. З часом фільм став національною культурною цінністю, що об'єднує покоління. От тільки самі «просунуті» покоління його не дуже-то шанували - молодь звикла до видовищ іншого характеру й іншого рівня.
Останній аргумент виявився чи не найпереконливішим при «штурмі» режисера картини Тетяни Ліознової - вона довго не давала згоди на колоризацію стрічки. Їй показували різні варіанти, вона ретельно і прискіпливо переглядала кожен кадр, стежачи, щоб експерименти з кольором не спотворили акторської роботи. Вищою похвалою від Ліознової стала фраза: «Ну, прямо як на знімальному майданчику!». І це означало, що колористи зі своїм завданням впоралися.
Вони намагалися не перетворити фільм у ярмарковий лубок, а передати всі відтінки епохи сорокових, коли панували приглушені відтінки арт-деко. Для кожної сцени опрацьовувалася відразу кілька варіантів, а остаточний вибір потім падав на найдосконаліший. З документальною ідентичністю промальовували і мундири, і нагороди, і кладку цегли в стіні, і чорний «Мерседес» Штірліца.
До «старикам» - відношення делікатне
Режисер Леонід Биков своїх «старих» знімав в 1973 році, коли кольорова плівка вже увійшла в побут радянського кінематографа. Але отримати її було не так-то просто. На кіностудії Довженка, де працював Биков, її видавали тільки на соцреалістичні картини. «На фільм про трактористів - будь ласка! На кіно про війну з піснями - ні! »- Відрізали режисерові, який попросив у керівництва саме« кольору ».
Довелося задовольнятися чорно-білою. «Я вважаю, що ми виконали бажання Бикова», - упевнений режисер колоризації кінострічки «В бій ідуть одні старики» Ігор Лопатьонок. Він відреставрував і розмалював навіть кадри військової кінохроніки, використані у фільмі. Для порівняння: у «Сімнадцяти миттєвостях весни» хроніку теж привели в технічний порядок, але розцвічувати не ризикнули.
До роботи над кольоровим варіантом «стариків» залучили групу помічників-консультантів, куди входили і військові льотчики, фахівці по костюмах і з нагород, оператори і, зрозуміло, актори, що грали у фільмі. Розфарбовували його дуже делікатно, відновивши в підсумку так зване початкове якість. Навіть колір очей і колір волосся акторів відтворили в «натуральному вигляді».
Чого домоглися Едісон і Ензенштейн?
Світовий кінематограф захопився колоризацією (тобто доданням штучного кольору монохромному зображенню) з 50-60-х років минулого століття. Першими «піддослідними кроликами» виступили мультфільми. Заняття виявилося неймовірно трудомістким, часу на розфарбовування йшло чи не більше, ніж на створення мультика «з нуля». Кожен кадр доводилося прокреслюють заново і лише потім заповнювати кольором.
З удосконаленням комп'ютерних технологій спростився і процес: кольори об'єктів размечались вже прямо в кадрах. Винайшли ноу-хау канадці Вілсон Маркл і Брайан Хант. У 1970 році вони колоризувати місячні зйомки для програми «Аполлон».
П'ятнадцятьма роками пізніше, в 1985-му, з'явилася аналогова система колоризації, а в 1987 році - цифрова. Остання передбачала комп'ютерну обробку кіноплівки для подальшого показу по телебаченню або перезапису на відеокасети. У лавах самих кінематографістів перебувало чимало лютих супротивників колоризації, переконаних, що вона «спотворює первісний творчий задум творців фільмів» («Енциклопедія кіно Кирила і Мефодія», 2003).
Але зате нова технологія зацікавила власників прав на багато старовинні голлівудські фільми, і вони із задоволенням запускали її «в оборот». Магнат Тед Тернер, що розпоряджався майже сотнею легендарних кінострічок, замінив більшу частину своєї колекції кольоровими версіями, незважаючи ні на чиї протести.
І ще кілька цікавих фактів з «дитинства» колоризації. Аніліновими барвниками покрили кадри перших фільмів Едісона із серії «Anabelle Butterfly Dance» для додавання візуальних ефектів. У «Привид опери» (1925 рік) привид з'являється в яскраво-червоному плащі на тлі чорно-білих кадрів. Там використовували німецьку технологію «Хандшігель», ще в 1916 році задіяну при монтажі фільму «Жінка Джоан».
А в радянському кінематографі першопрохідцем в колоризації виявився Сергій Ейзенштейн. У фіналі його «Броненосця Потьомкіна» майорить червоний прапор, який режисер розфарбував особисто і вручну.
