«Бар треба знищувати! ..»

... На світанку стали копати могили. Російських убитих зарито дві тисячі шістсот, прусських - сім тисяч триста.

На світанку ж повернулися з лісів до своїх рідних домівок мирні жителі. Від обширної села ... залишилися димлячі руїни. Квітучі сади ... земля зритій бомбами, ядрами. Жителі кинулися на поля. Але там достигли пшениця була потоптана, змішана з брудом. Все загинуло, все знищено в битві, що тривала з полудня до вечора. Війна в один день перетворила жителів на жебраків.

На тряских фургонах, по розбитим дорогам поранених відвозили в лазарети. Там без усипляння, без наркозу будуть їм відпилювати пошкоджені руки і ноги, будуть витягувати з запалитися ран кулі і шматки чавуну. Щоб оглушити свідомість, їм дадуть по склянці горілки. Багато в муках помруть.

Незабаром Салтиков перелічив російської армії. У солдатів та ж брава, залізна сила, бадьорість у погляді.

Салтиков доносив до Петербурга:

«Ревнощі, хоробрість і мужність всього генералітету і безстрашного воїнства, особливо послух оного, досить описати не можу, одним словом - похвальний і безприкладний ВЧИНОК солдатчини привів у здивування всіх чужоземних волонтерів».

Російське командування отримало щедрі нагороди: Салтиков проведений в фельдмаршалом, Марія-Терезія прислала йому дорогоцінний перстень, обсипані діамантами табакерку і п'ять тисяч червінців. Решта воєначальники отримали чини, ордени, землі з селянами.

Тільки солдати залишилися без нагородження.

- Могила без хреста - ось нагорода нам, - нарікали солдати біля вогнищ.

- Правильно кажуть: якщо одному милість, всім образа.

- Кому пироги да пампушки, а нам жовна да шишки ... Терпи, хлопці!

- А якщо не складеш тут голову да прибудеш додому в побивку, там того гаже. Злидні. Ні поїсти, ні попити. Одне знай - панові догоджати, а то недовго і на конюшню. Ось там, за нашу службу царську, нагородження і приймеш. Не вірно, чи що?

- А все-таки воювати, хлопці, нам неодмінно потрібно, - крекчучи, сказав Павло Носов. Він крутив над полум'ям багаття брудну сорочку, сорочка надувалася дзвоном. - До кінця живота личить нашому братові ворога бити. Ось я, скажімо, старий ...

- А хто проти цього суперечка веде? - Перервав його вусатий артилерист перебити-Ніс, він був грамотний, говорив доладно. - У цьому слава зброї нашого і всього нашого кореню, всього потомства-племені. За вітчизну, мабуть, кров-то проливаємо! Про це всяк відає і на тому варто.

- Звісно так! - Вигукнув Павло Носов, але тут поділ його сорочки спалахнув, він швидко зім'яв вогонь кострубатими долонями. - Я й не йду проти тебе, дорогенький. Я ось до чого хотів ... Порядки тут супротив наших краще. І мужики чистіше наших, взяти одяг, взяти їжу. Мужик тут жере не по-нашому - хліб з лободою та з половою, як ми. У нього евот - свині, гуси, індики. Знову ж городи їхні: там тобі всяка овощь, і назвати-то її ми не сенсі, як вимовити.

- Тут селяни грамотні які, - сказав перебити-Ніс. - Так і порядне число їх, грамотіїв-то. Вони і книжки і навіть газетки шанують.

- Почекай, почекай, дорогенький, - промовив Павло Носов, натягуючи на Сухоребрий тіло сорочку. - Отже, не наспів ще годинка ...

- Веремчук, часинка, - передражнив його перебити-Ніс і витягнув з багаття упёкшуюся картоплю. - Під нашими барами жити, до кінця віку в темних дурнях сидіти!

- Ау, дорогенький, терпіти треба, - зітхнув Павло Носов і став розкурювати носогрійку. - Видно, так самим богом затверджено: барам жити, а нам хиріти. За добрим паном і мужику жити не настільки тяжко, а за лихим і мужику хвацько. А де хвацько мужику, там іншим годиною і каламутним виходить, самовілля, мужик за вила береться, панові загрожує ...

- Ха! Ти, мабуть, бунти щось мужичі упокорював? Мутний-то?

- Ну, ин усмиряв, - помовчавши, зніяковіло відповів Носов.

- Так пошто ж ти усмиряв-то?

- Дурень ти али розумний? - Образився старий. - Адже за наказом. Якщо б не став втихомирювати, мене самого втихомирили б до самої смерті ...

Широкоплечий обвів компанію солдат суворим поглядом і сказав:

- Ось по ефтому самому я і мовив, що недружний ми народ. Адже ось ми самі мужики, про мужика печалуемся і ефтого самого мужика своеручно знищувати. Бар треба знищувати, бар! А чи не мужика ...

***

Уривки з роману В. Шишкова «Омелян Пугачов»

***

Глава 10 (книга Перша). Село Великі Трави. Грім

(З незначними скороченнями)

... Жито набирала колос, літо стояло посушливе, на нивах служили перед іконами молебні про дарування з небес «дощового Ліянь». Густі натовпу впали в розпач селян молилися старанно, опускалися на коліна, припадали лобами до пересохлої від спеки землі.

Козаки, проїжджаючи повз таких богомолебствій, знімали шапки, теж хрестилися, теж просили дощу: через посуху паші для їх лошадёнок було мало. Але небеса як би замкнули на ключ свої плодоносні джерела, «дощового Ліянь" не наступало.

Народ втрачав останні надії, народ чекав голоду і мору.

Ось, верст за п'ять, село Великі Трави, біла церква на горі, обширний панський будинок, купою, як вівці, груди сірі ізбёнкі, осторонь ліс синіє.

... З села ледве виразно долітали звуки сполоху. Козаки призупинилися. Пожежа, чи що, там? Але ні диму, ні вогню.

Вітер дув, жито шуміла, верби гнулися.

Повз козаків до села пробігли два білоголових, стрижених під горщик хлопця з дрючками, слідом за ними - чорний, як циган, селянин із сокирою в руці, за ним, впріскочку, дві молоді баби з молотильними ціпами. Ліворуч, прямо по межі, тягнувся вожжой народ до великої дорозі, праворуч поспішали люди по путівцем, бігли хлопчаки, бігли дівчата з косичками зразок мишачих хвостиків, і всі поспішали до села, в гору, назустріч заполошно сполох. Вітер плутав бігучі вигуки.

Ось зупинився біля козаків простоволосий дядько в постолах, він вторнул в землю вила, сперся на рукоятку, в грудях у нього хрипіло, з червоного особи лив піт.

- Братці, чи немає покурити?

Пугачов тицьнув йому свою трубку, запитав:

- Це чегой-то у вас сталося?

- А толком і сам не відаю ... Всі біжать, і я побёг, - ухильно і похмуро прохрипів дядько, б'ючи сталевим кресалом по кременю. - Анад барин три доби в погребі тримав мене на чепи прикутим, ну прохолов я дюже, задишка бере ... У нас пан, в рот йому ноги, вогневої, гірше скаженого пса ... А управитель-то лютей пана, з Німчур. Панові-т хвамілії Перегудов, рані в поліції служив, деньжища нахапав да на виродка-колченожке, панійка нашої природного, оженився. А та багачка Шибко. Ну-к, я пішов, спасибі.

- Стій ... Так чого ж там у вас сталося щось, на село-то?

- А сталося ось чого ... З годину тому прибіг до нас із села верхової і скликав всю село нашу. Течіть, каже, православні в село, у нас там буча підіймається. Заслуженого капрала Івана Івановича Капустіна барин видер. Капрал прийшов до своїх в побивку, бравий такий солдат, весь в медалях, в німецьких битвах нахапав нагород. І дівчину він висватав собі добру, хотів до пана йти, щоб, значить, дозволив вінці надіти. А седни велике свято станься. Капрал-то візьми та й встань в церкві поруч з нашим звіром-паном, а сам весь в медалях і мундёр добрецкого сукна. А у пана-то нашого, в рот йому ноги, ні медалі, ні хреста, навіть зірки, як у генералів, і тієї немає. Ну, людці, Певна, все на заслуженого солдата очі пялят, поклони йому віддають, здрастуйте ... А на пана ніхто і оком не веде. Барина люта заздрість забрала. І наказав пан видерти солдата при всьому народі різками. Як зачали з заслуженого солдата, з капрала-то, мундёр зривати да штанці стягати, повалився капрал перед паном на коліна, завив: «Ой, та не соромом мене, кавалера заслуженого, при всьому чесному народі, в чому ж вина моя ?!» І як зачали його дерти, він закричав в народ: «Мужики! Вашу кров проливають. Заступіться! »Народець взбулгачілся, зашумів да на пана:« Пошто невинного б'єшся, лиходій ?! »Тут пан із себе вийшов, наказав крикунів вистачати да сікти батогами нещадно. Як це верхової обсказал нам, ми всі і роздратувався. Я вила згріб, є охота таке вилами панські печінки зачепити. Мене Митродор кликати ... Фу-у ... знову задишка. Та ви не військові Чи будете?

- Козаки. З Дону.

- Ой, робята ... Вже ви не залиште нас, бога ради, допомоги ... А то слихом є, управитель-Німчур з міста військо вимагає, а місто-то недалече від нас ... Ой, що буде, що буде ... Фу-у ...

Пугачов запропонував дядькові Митродор сісти на коня, і всі втрьох вони рушили до села.

Вулиці і провулки великого села, куди в'їхали козаки, були шумні. Селяни і селянки різного віку бігли до панської клуні, кричали:

- Повісився, повісився! ..

Козаки теж поспішили за народом. Рига оточена густий натовпом. Прив'язавши коней до Прясла, козаки проштовхнулися вперед. Під навісом на перекладині висів міцного складання напівроздягнений чоловік. Спина, боки і груди вздовж і впоперек ісхлёстани батогами, згустки крові запеклися на потемнілій шкірі. Обличчя розбите, одне око закритий, інший страшно дивиться на натовп. Біля, на сірому камені, розпатланий сиве волосся, дико виє мати покійного, заламує руки, простягає їх до замученому синові.

- Замовкни, стара, не повернеш ... - стоячи перед нею на колінах, гладить її по сутулою спині широкоплечий старий Іван Капустін- сива борода його трясеться, по щоках, по бороді потоки сліз. - Ех, синку, синку ... Не стерпів наруги, сам на себе руки наклав ... Не просто приголомшили тебе кулі німецькі, вбила нагайка панська ...

Попереду натовпу, обнявшись зі своєю матір'ю, обливалася сльозами красива дівчина, наречена замученого ...

***