Стаття про хоспісі

Турбота

Будинок, де чекає милосердя

... З тих пір минуло двадцять п'ять років, але я ніколи не забуду цей день. Біль від пережитого переслідує мене всі ці довгі роки.

З важким почуттям - безпорадності, а також прихованою провини за свою, пашить здоров'ям зовн-ність, проходжу по коридору повз худих і виснажених людей в онкодиспансері, в палату до батька. Папу по-клали сюди буквально напередодні. Відчинила двері в тісну кімнату, в якій майже впритул стояли шість ліжок і на кожній лежав хворий. Багато тут вже майже не могли ходити від слабкості. Задушливий, тя-жовтий, помаранчевий запах спільного болю стійко вбрався в стіни цієї страшної обителі. І ... першим, кого я побачила - маль-чика років десяти. Мені здалося, що це живий скелет, таким худеньким була дитина. Він сидів на низькому стільчику біля тумбочки, на якій лежали продукти в паперових пакетиках, в банках і просто - без пакува-вок. Перед ним стояв таз. Хлопчик зосереджено й жадібно ковтав продукти і тут же вміст шлунка відправляв у таз. Хворий організм відторгав їжу.

- І так цілий день, - гірко прошепотів батько, ковтаючи клубок у горлі. - Їду дитині віддають майже всі, кому її приносять, адже є тут уже мало хто в змозі.

Перший раз в житті я побачила батька сумували.

Рвонуло серце ...

... З того дня минуло чверть століття. Невідворотне зло переслідують суспільство так само нещадно, як і раніше. І як і раніше люди помирають від раку, помирають, по суті, від голоду. Вмирають від жахливих болів. Без знеболюючих препаратів вони жити вже просто не можуть.

Профілактика цього важкого недугу дає, і нерідко, позитивний ефект. Хвороба запускати не можна ні в якому разі. Приречені ж хворі проходять чотири стадії захворювання. При першій і другій стадіях - є шанс одужати. Хіміотерапія, променева терапія, хірургічне втручання часто дають хороші результати. Якщо цього не сталося, хвороба перетікає в третю стадію, при якій одужують вкрай рідко, а потім - у четверту (термінальну) - найбільшу безнадійну.

Ось тут-то по-справжньому починається трагедія. Не тільки для хворої людини, але і для його рідних і близьких. Хворого в стаціонарі тримати вже немає сенсу, його відправляють додому. Поступово доходить до того, що слабкість приковує його до ліжка. Важко рідним. Нескінченні процедури, чергування біля ліжка, мо-ральное стан - здоров'я близьких не додає. Глибокі депресії хворого теж бувають непредска-зуемое. І соціальне становище часто не дає деяким сім'ям знаходити кошти на лікування, на те, щоб найняти доглядальницю. Матеріальні труднощі багатьох сімей, аж до злиднів, особливо гостро проявили себе в останні років 10-15. А що ще страшніше, деякі пацієнти лікарень взагалі родин не мають, і оди-нокім людям доводиться страждати подвійно.

Але світ не без добрих людей. Знайшлися люди, які подбали про те, щоб допомогти таким біль-ним.

У великих містах багатьох країн світу в системі охорони здоров'я діють благодійні міді-ко-соціальні лікарські установи під назвою «хоспіси», в яких живуть хворі в останній ста-дии онкозахворювання. Ми зараз дуже часто беремо на озброєння у розвинених країн хороше, потрібне. Хоспіс - будинок милосердя, в якому здійснюється сама гуманна допомогу нужденним в ній. У Росії, наприклад, діють 45 хоспісів, у нас, в Казахстані, така благодійність тільки починає входити в силу. Павлодарский хоспіс створений ГО «Соляріс» вважається одним з кращих в республіці.

Валерій Вікторович Смола, директор цієї установи, ще на шостому курсі медичного інституту задумав створення хоспісу в Павлодарі. Він розумів, яких труднощів його ініціатива буде коштувати. Але упор-ство молодої людини виявилося просто вражаючим. Починали вони зі своїм другом (однокурсником) Русланом Ескендіровим, буквально з нуля. За власною ініціативою відвідували хворих на дому не тільки за тим, щоб зробити знеболюючий укол, перев'язку, але головне - підтримати морально, вселити надію в полеглого духом хворої людини. Першою помічницею в справі стала дружина Валерія, Тетяна Олександрівна, яка теж вчилася з ним в одному інституті. Інформацію про хоспісах вони збирали по крихтах. Велику допомогу їм надали із Санкт-Петербурзького хоспісу, адреса якого роздобули в Астані.

Далі - більше. Зареєстрували ГО «Соляріс», обзавелися приміщенням. Старий розбитий дитячий садок, частина корпусу якого їм виділили, опинився в жалюгідному стані. Перший час самі з такими ж ентузіастами влаштовували суботники. Але ремонт був потрібний капітальний. Труднощі були в усьому. Навіть на те, щоб написати листа в чиновницький апарат йшло багато часу. Треба було знайти комп'ютер, напе-чату текст, вивести на дискету, потім бігати по найближчих організаціям у пошуках принтера.

Після довгих поневірянь ентузіастам пощастило: вони виграли грант за заявкою поданої ними до Голландії через посольство в Алмати з фонду «DCCA» для виїзної служби. Зараз гранти з Голландії Павлодар-ський хоспіс отримує від благодійного фонду «CORDAID», а також збори від цієї країни надходять і від приватних осіб, від церков, бізнесменів. Це суттєва допомога колективу ГО «Солярис». Приміщення привели в належний вигляд, закупили необхідні меблі, придбали потрібне обладнання для нормальної роботи. Вчасно виплачується зарплата працівникам хоспісу. Сорок п'ять осіб працюють з повною віддачею. Це і виїзні бригади, які відвідують пацієнтів вдома, і ті працівники, які працюють в самому хоспісі позмінно.

Велику підтримку в організації благодійного лікарського установи надав колишній акім Павлодарської області Д.К. Ахметов. А для благоустрою території нинішній аким області К.А. Нур-пеісов теж виділив кошти. Поки це установа розрахована більш ніж на 20 чоловік онкохворих, пізніше В.В. Смола планує розширити ліжко-місця.

У Павлодарської області, за даними статистики, від онкологічних захворювань помирає близько 600 людино на рік. Хворіють - 1200. Страшні цифри. Наша область відрізняється підвищеним радіаційним фо-ном, чадячі заводи, фабрики теж здоров'я людям не додають. Розташований по сусідству Семіпала-тінскій ядерний полігон у свій час забрав на той світ і скалічив не одне життя. Тому-то в області так багато онкологічних хворих.

Хоспіс - будинок милосердя. Тут уже не лікують конкретно від захворювання, тут проводять специализиро-ванну медико-психологічну допомогу, підбирають необхідну знеболюючу терапію, здійснюють догляд, соціальну реабілітацію хворих та їхніх родичів. У всьому цьому вмираюча людина дуже потребує.

І, звичайно, відбір кадрів у цьому закладі особливий. Професійні якості працівника ще не критерій у роботі, головне - це співчуття до приречених людей. Чи не відсторонене, а конкретне бажання допомагати людям, бути поруч у важку хвилину, підтримати морально.

В.В. Смола вважає, що йому пощастило з усіма, хто працює в хоспісі. Байдужих немає.

Марина Володимирівна Немеш, колишній викладач в медичному коледжі (до речі, Валерій Вік-торовіч був її учнем), зараз працює в хоспісі психологом. Це, на мій погляд, найважча робота в такій установі. Зробити укол, перев'язку, масаж - теж вимагає психологічної напруженості для лікаря, медсестри, але працювати з переляканими, що знаходяться у важких депресіях людьми морально - вимагає великого душевного зусилля.

- Ми робимо все можливе для того, щоб відвернути наших хворих від важких дум, - говорить Марина Володимирівна. - У психотерапію входять багато програми пов'язані з підняттям тонусу, настрою. Маємо велику фонотеку із записами звуків природи: співом птахів, шелестом падаючої листя, шумом вітру, моря. Велику роль в дозвіллі наших пацієнтів грає музика. Намагаємося підбирати пісні і музику до смаку. Аро-мотерапія дуже подобається всім без винятку хворим. Це процедура не тільки приємна на нюх, а й свого роду масаж. Втирання в шкіру ароматних мазей заодно і масажує її. Арттерапія - малювання. Намагаємося урізноманітнити цей вид лікування: пропонуємо хворим не тільки олівці і акварельні фарби, а й крейди, фломастери. Влаштовуємо конкурси малюнків, що змушує підходити до справи творчо, зі ста-раніем. Багато спілкуємося з хворими в задушевних бесідах про рідних, роботі, житті. З ходячими хворими проводимо прогулянки. Є бібліотека, в якій можна знайти книги по своєму смаку. А в свята влаштовуємо самодіяльні концерти. Лікарі, медсестри, санітарки, водії - всі беруть участь у цих святкових заходах. Хто не може прийти в зал, тим ми показуємо концерт прямо в палаті. А потім влаштовуємо святковий обід. Не забуваємо привітати іменинника, залучаємо для цього і хворих. Хто вірш прочитає, хто на словах привітає.

Але, на жаль, - продовжує Марина Володимирівна, - не всі охоче йдуть на контакт з нами. Багатьох пацієнтів дуже важко вивести з глибокої депресії. Відірваність від життя, іноді байдужість рід-них, постійні болі, відраза до їжі позначаються на поведінці хворих людей. У такому випадку ми часто проводимо спілкування вмираючих зі служителями церков, мусульманської мечеті. Втіха на релігійному переконанні дає хороші результати. У хворих погляд стає просвітленим, змінюється настрій, вони вже не з такою печаллю ставляться до своєї долі. Іноді приходять діти з сімнадцятої школи з концертами. Зараз домовляємося зі слов'янським культурним центром про зустріч. Що ще подобається хворим людям - це розповідати один одному про те, як почалося захворювання, хто як лікується, які симптоми бувають в організмі тощо. Ми з цього приводу організовуємо групи «самодопомоги», збираємо хворих на бесіди і даємо можливість їм розповісти один одному про наболіле.

Лікар-анестезіолог Сергій Володимирович Пєдін - працює у виїзній службі хоспісу вже більше року.

- Виїзна служба надає невиліковним онкохворим медичну, психологічну та соці-ально-правову допомогу на безоплатній основі, - говорить Сергій Володимирович. - Сюди входить знеболити-вання, симптоматична терапія, загальний медичний догляд, а також створення для хворого максимального фізичного комфорту, що при адекватній психологічній підтримці сім'ї призводить до полегшення важкої фатальною ситуації. Залучаємо родичів в процес догляду за хворим, навчаємо навичкам догляду і загально-нию з ним.

- Кажете ви відверто своїм хворим про їх захворюванні? А тим, хто приречений? Я пам'ятаю, раніше це було лікарською таємницею, говорили тільки найближчим ...

- Зараз ми не приховуємо від хворого його діагноз. Інша справа - відверто говорити про безвихідне становище, звичайно - не говоримо. У людини завжди повинна бути надія. Відвертість може призвести до сумних наслідків: від глибокої депресії до суїциду. Полеміка з цього питання ведеться вже до-вільно довго. В Амстердамі Європейське нараду з прав пацієнтів прийняло «Декларацію», яка закріпила право пацієнтів на вичерпну інформацію про стан свого здоров'я, діагноз, прогноз і плані лікувальних заходів. Іноді хворий сам не хоче знати правди, і цю тонкість лікаря треба вловити. Делікатність питання тут відіграє дуже велику роль.

- Чи трапляється так, що ті люди, яким доводиться постійно працювати з приреченими на смерть хворими, теж несуть величезні психологічні навантаження, або робота перетворюється на звичку, рутину. Адже по суті людина до всього звикає? - Запитала я Сергія Володимировича.

- Ні, до цього ніколи не можна звикнути. Чисто по-людськи - важко завжди.

- А як ви відновлюєтеся?

- Іноді відпрошуватися з роботи на пару днів, і це в такій організації, як наша, цілком нормально. Всі розуміють, що в такій ситуації треба турбуватися і за своє здоров'я.

...Сорок п'ять чоловік працюючих знаходяться постійно поруч з горем, вони теж не повинні забувати про своє здоров'я. Це старша медсестра А.А. Оздоєва, старший лікар А.П. Нікітіна, лікар-ординатор А.Т. Касі-нова, процедурні медсестри Б.Т. Ахмедьянова і Н.В. Кузьмичова, санітарки В.Р. Науменко і Т.А. Демешина і всі інші. Коли я попросила Валерія Вікторовича назвати прізвища кращих працівників, він захвилюється-вався: «У нас все - найкращі! І до того ж люди працюють на совість заради хворих людей. Нам пощастило з кол-тиву. Душевні якості, людяність превалює над матеріальною стороною справи. Хоча і це, естест-венно, важливо, і ми робимо все можливе для того, щоб працівники нашої установи не відчували мате-ріальних труднощів ».

Турботою персоналу, старанням робити роботу на совість задоволені пацієнти хоспісу. І про це мені по-відали самі хворі.

У просторих чистих палатах знайшли увагу і душевний спокій близько 20 важкохворих людей. Безвихідь в очах була тільки у новоприбулого хворого. Він не відповідав на запитання, відчужено дивився в одну точку.

- Такими спустошеними від безвиході та безнадії свого стану до нас надходять майже всі хворі, - говорить М.В. Немеш. - Наше ж завдання полягає в тому, щоб допомогти людині знайти віру в своє спасіння, в одужання, або хоча б допомогти впоратися з важкою депресією.

Інші хворі в палаті із задоволенням взяли участь у спілкуванні. Деякі живуть в хоспісі вже другий, а то й втретє. Їм усім тут дуже подобається. Гарне харчування, чистота, виняткова доб-рожелательность обслуговуючого персоналу, вміння вислухати хворого, вчасно зробити знеболюючий укол, все це полегшує їхні страждання. І як я зрозуміла найбільшим задоволенням для них - це все-таки спілкування. Мабуть, вдома, в сім'ї, де здорові рідні зайняті роботою, справами з хворою людиною спілкуватися просто ніколи.

Молода жінка, Світлана, охоче розповідала про те, як їй тут подобається. Вона в цьому закладі вже старожил. Бойко реагувала на питання бабуля років під сімдесят. Бабуся не знає про безнадійність свого стану і вірить в те, що їй обов'язково допоможуть у цій «лікарні». Сергій Леонідович, сорока п'яти років, настільки худий, що не віриться, що людина може дійти до такого стану. Він чекає не дочекається, коли видужає. Сумує за доньці, дуже хоче вийти на роботу ...

Живуть тут двоє бездомних хворих. У них немає свого даху над головою, тому за негласним рішенням персо-налу ці люди залишаться в хоспісі до кінця своїх недолугих днів. І це правильно і гуманно.

Болем різонуло по серцю: біля тихої виснаженою молодої жінки сиділа дівчинка років десяти. Вона читала своїй мамі книгу. Дівчинка привітно посміхнулася мені. Дитина життєрадісний і усміхнений. Нікого більше в сім'ї немає, мама одиначка, сама виховує свою доньку. Не знає ще ця дитина, що чекає його в життя ...

А на сусідньому ліжку лежала жінка. Вона від слабкості вже не встає. Їжу виснажений організм не приймає. І коли бабуся стала розповідати про те, який смачний плов вона сьогодні в обід «поїла», я побачила очі тієї жінки, очі голодної людини. Я здригнулася, згадавши, як 25 років тому мій уми-рающій батько часто говорив про їжу. Кілька місяців він вже майже нічого не міг їсти. Одного разу мама зварила суп зі свіжим м'ясом, дух якого поширився по всьому будинку. Коли вона зайшла в кімнату до тата, її по-тряс погляд голодної людини. Сльози текли по худому обличчю ...

2003

Стаття опублікована в обласній газеті «Зірка Прііртишья» - Павлодар, 27 травня 2003 р в рес-публіканського газеті «Альгемайне Цайтунг» - Алмати, 2003