Мороз, халати, амадини

Я полюбила це місто в самий невідповідний момент. Напевно, саме так, все ж, і приходить любов, якщо вона - любов. Нерозумно питати - за що і чому.

Суботнім днем я йду по вулиці Софії Перовської. Яскраве сонце, міцний мороз, і немов сотні осколків кришталю, веселкою, а де просто алмазінкой - крижинки і сніг грають на сонці. Оптика, наука така.

У мене під шубою, та що там, глибше - під светром і під пахвою (і причому тут мишка?) - Відерце з-під майонезу. У кришці - чотири дірочки. Якщо подивитися в дірочку, можна розгледіти двох зебрових амадин. Але тільки не на морозі. Іду.

І зовсім раптово ловлю довгим носом почуття. Ось ця вулиця з дивовижними, нехай похиленими, але справжніми сибірськими садибами, дерев'яними будинками, димом з труб і сліпучо-яскравим морозцем, от через неї співати хочеться, йолки-палки! Чи не голлівудська і не михалковського, а справжня і така гарна - Сибір. А я живу в Іркутську - це таке місто, про який я зовсім недавно знала лише те, що тут блакитноокі бородаті мужики у валянках і прямо в передмісті - ведмеді.

- Друга, купи халат, дивись, на тйебя якраз!

Ні б, я не знаю, вечірнє плаття запропонувати. Ну да, йде така перекошена Ілона Грошева, впору китайський халат і до доктора. Не станеш же кожному китайцеві пояснювати, що у тебе під пахвою амадини, в'юркові ткачикових, мовляв, а батьківщина їх, слава Будді, Австралія, а не Китай.

Я так і кличу їх - привіт, - кажу, - сімейство ткачикових. Дивляться на мене, вічка-бусинки, клювики немов морквина, самець і самочка. Сибірське сімейство ткачикових з перелітної пропискою в місті Іркутську, де найкрасивіший у світі старий житловий сектор.

30.01.2006