Чого російські чекають від влади?

Якою має бути політика в національній державі?

Я вже писав про те, що сьогодні в Росії формується відповідний нашому менталітету державний лад. Ми ще придумуємо собі казки, що семимильними кроками йдемо до демократії, проте по суті вкочує в якесь самодержавний правління. З національним лідером. З наступником, якого він може на якийсь час поставити. З відповідною вертикаллю влади. І іншими властивими самодержавству ознаками. Фактично ми сьогодні маємо в наявності першу частину дореволюційної національної ідеї.

Друга її частина - православ'я, незважаючи на протидію, теж поступово повертається в наше життя.

Залишається визначитися з третьої складової - народністю. І тоді стане зрозуміло: як би ми не намагалися винайти велосипед, а все-таки повернулися до основної суті держави, що існувала ще до революції.

З чим нам ще належить розібратися?

По-перше, з питанням: імперія ми чи ні? Сьогодні не тільки патріоти, але навіть найзапекліші ліберали висловлюються на користь першого варіанту. Але я категоричний противник повернення до такого напрямку розвитку.

Чому? В силу нинішнього стану народу імперія нам просто не під силу. Та вже й не по характеру. За часів СРСР у росіян, з одного боку, було достатньо духовної сили, а з іншого - їх було так багато, що вони могли служити каркасом величезної держави. Але тепер у нас немає можливостей його знову цементувати. Імперію ми просто не втримаємо.

Немає для цього і економічних ресурсів. Колишня політика будувалася на задобрювання околиць ціною розорення центральної Росії. Комуністичний план вирівнювання рівнів життя привів до того, що російською народі паразитувало безліч інших. Якщо ж повертатися до імперії, то нам знову доведеться годувати нахлібників.

Але чи можемо ми залишити ту державу, яка у нас є зараз? Свого роду міні-імперію, де як і раніше живе більше ста народів і народностей. На словах-то всі ми брати. На ділі ж не все так просто. Пропаганда згладжує кути, намагаючись нікого не образити. А боязкі спроби центральної влади створити більш керовану систему наштовхуються на опір на місцях. Як тільки справа стосується інтересів фактично склалися на території Росії національних держав, ініціатива затухає.

Виходить: ні богу свічка, ні чорту кочерга. Поки існує видиме економічне благополуччя, все начебто спокійно. А трохи трусне - і все може піти прахом. Пам'ятаєте, як Толстой писав про Наполеона, порівнюючи його з дитиною, яка тримається за мотузочку і думає, що управляє каретою? Так і центр сьогодні наївно вважає, що все тримає в своїх руках.

Це незважаючи на те, що влада продовжує радянську політику задобрювання. Десятки мільярдів, наприклад, йдуть на відновлення Чечні. Коли в Грозному відкривають найбільшу мечеть в Європі, можна тільки порадіти за чеченців, але чомусь при цьому в сільських районах центральної Росії не можуть зробити дорогу, провести газ, побудувати школу?

Думаю, з таким станом росіяни не будуть миритися вічно.

Що залишається?

Третій шлях - створення національної держави. Але який його варіант вибрати? Наприклад, перед очима у нас досвід Прибалтики. Там маленькі народи поставили росіян в абсолютно безправне становище. Є чіткий націоналістичний ухил: ми перші люди, а всі інші - другий сорт (не громадяни). Нам це не потрібно. Та й не погодяться на це інші народи, що живуть в Росії.

Інша модель - українська. Громадянами другого сорту там начебто нікого не оголошують. Однак там «некорінних» тиснуть з точки зору мови і в побутовому плані. В результаті ми бачимо небезпечне поділ України на Східну і Західну. Отже, це теж неправильний підхід.

Нарешті, третій варіант - Казахстан. Свого роду зменшений полігон, на якому вже відпрацьовано те, що нам тільки належить зробити. Ситуація там дуже схожа на нашу, з однією лише різницею: у них вже існує національна держава, а у нас - россиянских.

За казахської Конституції всі люди брати. Російській мові - зелене світло. Влада в офіційних промовах ратує за дружбу. За євразійство. Однак якщо придивитися уважніше, за цією ширмою криється інша картина: навіть президент по-російськи говорить одне, а на казахському - зовсім інше.

Там придушуються найменші потуги російськомовного населення створити національну автономію або зберегти свою культурну самобутність.

Навіть у північних областях, де корінного населення кіт наплакав, акім (губернатори) все казахи. У мажилісі (місцевому парламенті) їх теж переважна більшість. У той час як в чисельному вираженні титульна нація становить лише половину всього населення. Та й то завдяки тому, що в країну активно запрошують оралманов - корінних жителів, що переїхали до Монголії або Середню Азію ще в 1930-х роках.

Зрозуміло, казахам повністю належить не тільки політична, але й економічна влада.

Аналогічна ситуація і в сфері духовного життя. Можна скільки завгодно говорити про розквітання ста кольорів, але будуються в основному мечеті. Створюються казахські центри. Підтримуються свої театри. Своя література. Свої пісні.

Ведеться тонка східна політика. Всі один одному кланяються. Але нікому, крім корінної нації, нічого не світить ...

Як цього уникнути?

Сьогодні, на першому етапі, країні потрібна виразна національна політика. Будуватися вона повинна з урахуванням ментальності народу, його традицій та досвіду.

Приміром, в радянських республіках діяв простий принцип: перший секретар - національний кадр, другий - російська. І навпаки. Чому б сьогодні його не повернути? Як і пропорційне представництво народів в органах державної влади. Якщо російських сьогодні близько 80% населення, то і в керівних кріслах вони повинні бути представлені пропорційно.

Ще один нюанс, про який я вже згадував: є компліментарні - найбільш близькі нам за характером - народи: українці, білоруси, ті ж казахи, а є такі, з якими ми не вживаємося. Відповідно, з одними треба співпрацювати, з іншими - проявляти твердість. Ми ж намагаємося з усіма поводитися однаково.

Якщо говорити про соціальну політику, звичайно, вся вона повинна бути спрямована на збереження нації. Влада сказала «а», але тепер від нацпроектів пора переходити до системних заходів по збереженню російського народу.

Поки ж підйом охорони здоров'я в основному відбувається в новинних сюжетах центральних телеканалів. Те ж стосується демографії: ввели материнський капітал, зробили пару кроків. Але потрібно будувати дитячі садки, забезпечувати гідне утримання матерям, створювати можливості для придбання молодими сім'ями житла. Негоже кидати напризволяще і старих, які як і раніше животіють у злиднях. Пенсійна реформа йде вже років 20, а результату як і раніше не видно.

Ще одне ключове питання - міграційна політика. Ми маємо близько 20 мільйонів наших співвітчизників за межами країни. Треба кликати їх назад на батьківщину, щоб чисельність росіян в Росії не скорочувалася. Для цього проблему потрібно вирішувати по-людськи, а не по-чиновницькі: у 2007-му за оголошеною державою програмою репатріації до нас приїхало всього 500 чоловік, тоді як планувалося щорічно залучати по 300 тисяч ...

І всі при цьому повинні розуміти: якщо в тій державі, яке ми хочемо побудувати, буде добре російською, буде добре всім. Старший брат молодших не образить. Ми завжди зможемо жити в мирі та злагоді.