Так, наблюднулось

У їдальні, під час обідньої перерви, мої вже ситно отобедовавшіе і вальяжно бредуть до виходу колеги, чомусь перестали мені бажати приємного апетиту. Продавщиця з магазину, тітки з бухгалтерії, начальники відділів. Я задумався: може, я когось образив? Може, сіл таким чином, що стало ніяково говорити «Смачного»? Може, мені просто здалося? Я придивився. Але на другий день повторилося те ж. І на третій. Тільки самі окаті помічали мене за тарілкою борщу і воліли не вдавитися. А на наступний день мене осінило: просто директорський племінник, з яким я зазвичай обідав, ось уже четвертий день як у відпустці.

Тепер я і сам нікому не бажаю приємного апетиту. А навіщо? Адже вони таки не обідають з директорським племінником.

Вчора я вніс новаторське пропозицію. Колеги висміяли мене. Начальник відділу несхвально спохмурнів. Головний інженер назвав дурнем. А сьогодні на нараді, при всіх, директор мою пропозицію підтримав. Колеги схвально закивали головами. Начальник відділу мені посміхнувся. А головний інженер похвалив. Директор же нагадав мені фрігійського царя Мідаса, який умів перетворювати на золото все, до чого він доторкався.

Всі боялися начальника відділу безпеки, всесильного заступника директора, грізного Івана Івановича. Коли він йшов по коридору, будь зустрічний на його шляху бажав усім своїм єством утиснутися в стінку і розчинитися в ній. Коли він заглядав в якій-небудь кабінет, з якого-небудь невідкладній питання, кожен, хто знаходиться там в той момент, мріяв бути де-небудь далеко-далеко. Коли його витрішкуваті, з жовтушною поволокою очі дивилися на чию-небудь сторону, об'єкт його уваги відчував незрозуміле хвилювання і задавав собі питання «Що я зробив?». Всі знали і боялися Івана Івановича. Але ніхто не знав, що такий грізний і страшний Іван Іванич до жаху боявся своєю грізною подружжя, Марь Іванни, уколів і темряви. А ще Іван Іванич збирав марки і любив дивитися мультфільми про кота Леопольда.