Навіщо домовичка тапочки?

Наше з ним знайомство відбулося у вечірніх сутінках. Навесні. Не пам'ятаю, якого року. Звичайні вечірні приготування до завтрашнього робочого дня закінчені. Посуд вимитий, дитина покладений. Телевізор увімкнений. Є ще час до повного відбою. Влаштувавшись зручніше на дивані, дивимося телевізор. Чоловік лежить скраю, а я у «стіночки», як любила в дитинстві. Простенька передача, що не обтяжує втомлене за день свідомість, напівтемрява, полутішіна.

Краєм погляду помічаю, що з боку чоловіка піднімається від підлоги до стелі як би стовп диму сіруватого кольору, що нагадує гофрований шланг. Тільки в діаметрі сантиметрів 80. І повільно починає схилятися до нас. Ось це так! Помітив це і чоловік. Закричав, накрився з головою ковдрою, перекотився через мене до стінки. А мені цікаво. Що за нечисть?

- А ну, не грайся! Що це за новини Пріїртишья! - (Приказка у мене така.)

Стовп повільно перемістився від дивана в кут кімнати до телевізора. І зупинився, здригаючись і розгойдуючись. Жутковато стало. Що ж таке-то? Встати, включити верхнє світло? Так і нічник дає нормальне освітлення. Адже не привиділося ж мені. Он у кутку стоїть, похитуючись. Та й чоловік з-під ковдри ще не виліз. Тільки тихенько поскулює.

- Ну і що за пустощі у вечірній час? - Грізно запитую я. - Що за жарти проти ночі? Зайнятися нічим? Все! Відбій по гуртожитку! Завтра поговоримо!

Стовп диму почав розсіюватися. З сірого ставав все світліше і світліше, зменшувався в розмірах і пропав. Вирішили на ніч світильник не вимикати.

Ранок. Крізь сон чую незрозумілий стук. Відкриваю очі. Кватирка ходуном ходить. Нічого собі, ветрище на вулиці! Щоб не розбудити завчасно чоловіка і дитини, виповзаю з-під ковдри. Плентаюся до вікна. Закриваю кватирку. Дивлюся на дерева. Нічого не розумію. Жодне дерево не колишеться. Вітру немає. Ну, ні, так ні. Так, включити чайник, приготувати сніданок. Що за дурниця? Знову кватирка відкрилася. Невже я її погано закрила? Нічого, повторимо. Закриваю, перевіряю шпінгалет. Все в нормі. Фіг тепер відкриєшся. Вітру і раніше немає.

Готую сніданок. Кватирка відкривається і закривається сама. Ну, скільки можна плескати? Стає моторошно у світлі вечірніх подій.

- Що за баловство? По господарству он скільки справ, а ти в іграшки грати? - Докірливо звертаюся я, сама не знаючи до кого. Пустощі з кватиркою припиняється.

І почалася у нас в гуртожитській кімнаті веселе життя. Не знаю, що це була за сутність. Може, домовичок, може, хтось ще. Але забавне воно. Вранці я прокидалася від того, що закипав електричний чайник і його ручка піднімалася-опускалася дуже ритмічно. Отаке стакатто. А щоб чайник взагалі почав працювати, спочатку його потрібно включити в розетку. Сам він не відключався, потрібно вчасно вимкнути, щоб вода не википіла і спіраль не згоріла. Чайників зараз таких, напевно, вже немає. Прийшло на зміну нове покоління електрочайників. Так от і прокидалася я вранці від звуку закипаючого чайника, від стукоту ручки.

Крізь сон бубоніла:

- Так встаю я, встаю, ну чую, чую, зараз встану, та йду вже!

Вставала, вимикала чайник, говорила спасибі, а далі ранкові збори йшли своєю чергою. У якийсь із вечорів задумалась. Якщо ЦЕ може включити чайник, так може воно мені вранці термобігуді в каструльці на плитці закип'ятить? Нахабство, звичайно, з мого боку. Але попросити щось можна. З вечора налила в каструльку води, покидала бігудюшкі, поставила на електроплитку. Вголос озвучила своє прохання.

До речі, з того першого ранку, коли це балувати кватиркою, я на ніч на кухонному столі стала залишати цукерки, печиво, чай. Загалом, я озвучила своє прохання. Не пам'ятаю, на наступний ранок чи ні, мене чекав не тільки скипів чайник, а й готові до процесу бігуді! Чоловік мовчав. Побоювався. це любило пожартувати, полякати його. Раптово вставало перед ним все в тому ж вигляді гофрованого шланга і розгойдувалося. Чоловік панікував. Я грізно гримає:

- А ну, припини мені чоловіка лякати! Що за баловство? Як дитя мале! Це скукожівается і відповзати в свій кут до телевізора.

Але на ранок у мене був чай і бігуді. Мабуть, не образливе воно виявилося. А чоловіка воно лякало тільки при мені. Видать, це як гра була така. Тільки чоловік досі спить біля стінки. Продовжувалося все це приблизно півроку. І кватирка сама відкривалася-закривалася, і чайник включався, і бігуді кип'ятилися, і штори паралельно підлозі піднімалися, і випадково заскочив сусідський щеня з вереском виповзав з нашої кімнати. А закінчилося все через мою дурості.

Чи не прорахувала я момент. Думала, це завжди з нами буде жити. Забула всю міфологію. І розповіді старих бабусь-прабабусь. Прикупила я своєму синуле дуже красиві тапочки. Червоненькі, з вишивкою, з тесемочками. Любо-дорого подивитися.

Коли прийшла з роботи, дитина вже спав. Поставила тапочки перед дитячим канапкою (вранці дитя прокинеться, зрадіє обновці). І лягла спати. Прокинулася від тиші. Чайник не кипить, бігуді НЕ булькають. А час-то вже 6-30! Схоже, мій домовичок проспав! Гаразд, сама зроблю.

Настав час будити дитину. А тапочок-то немає! Розштовхала чоловіка. Шукаємо разом. Здивування повне. Ну, куди вони могли подітися з кімнати в 18 метрів? Обшукали все. Результат негативний. Шукали ще кілька днів. По шафах, тумбочках. Нету. А домовичок пропав.

Пізніше мені прабабуся сказала: щоб вигнати нечисть з хати, потрібно покласти колоду карт на видне місце. Заграється і піде. Або купити нові тапочки ...

Купила на свою голову! Пішов до інших. А так добре з ним було!