Як примудряються імпровізувати джазмени, які вперше бачать один одного?

Зустрічаються зовсім незнайомі один з одним люди, сідають в гурток і починають грати імпровізації, перекинувшись лише парою слів. Така картина є нормою для так званих джем-Сешн (jam session), або по-простому джемів.

З дитинства я ламав голову над цим. А адже навчався в музичній школі. І про акорди знав і всякі мудровані слова. А от не розумів. Довелося вивчити предмет глибше. Відповідь виявилася простий до болю.

Джем - це і є імпровізація. При чому тут варення - незрозуміло. Та й звідки взялося це загадкове слово джаз - науці теж не відомо. Але явище з'явилося на початку двадцятого століття. Вважається, що народили його афроамериканці, як прийнято їх тепер називати. І були це прості духові оркестри, які грали на весіллях і похоронах. Традиція, насправді, циганська. Але чомусь негри стоять біля самих витоків. Так вважається.

Грали вони популярні мелодії, грали, як могли, не знаючи ні нот, ні законів гармонії. Але, народу подобалося. Слухали і схвалювали. І все це розвинулося в так званий Нью-Орлеанський джаз. Коли білі перейняли цю традицію, вийшов диксиленд.

Грали кожен як міг і як розумів, по-циганськи. Кожен тягнув свою партію. Але оскільки грали все-таки не негритянську, а європейську музику, то і тяглися до відповідних гармониям. Спочатку освоювали три акорди.

На той момент вже в якомусь вигляді існував блюз (зовсім, ніби як, окрема штука). І його стали виспівувати (чисто по-негритянських, з оттягом) на ці самі три акорди. А акорди розташували в 12 тактів в певному порядку. Але оскільки в блюзі є звуки зовсім не поміщаються на нотний папір (або по-вченому на нотний стан, губляться вони десь між лінійок), то і вийшла «брудна» музика. Вони так самі її називають. Це по-нашому дисонанси. Їх там досить багато.

Ось так от і заклалася основа сучасного джазу: «Бруд» (дисонуюча звучання), сувора послідовність акордів (гармонійна схема) і вільне музикування з цієї самої схемою. Невдовзі з'явився ще і свінг (отака невелика драйвова розгойдування). Але цей самий свінг то пропадав, то знову з'являвся, а ось імпровізація і «бруд» залишається і до цього дня основою джазу.

А стилів джазу за час його існування розплодилося величезна кількість. Це і свінг, і бі-боп, і навіть джаз-рок. І ще багато всяких різних. Наприклад, симфо-джаз. Згадаймо Гершвіна з його великими джазовими творами. І звучання сучасних естрадних оркестрів народжене джазом. Але це вже трохи в стороні. Це вже не джаз. Хоча звучить іноді дуже і дуже схоже.

За час існування джазу з'являлося багато композиторів. Вже досить грамотних і професійних. Вони ускладнювали гармонію, нарощували по мощі акорди. Додавали «бруду». І народжували популярні мелодії. Які народ передавав «з вуст в уста» (грали в основному духовики, труби, тромбони, кларнети). І ось ці самі мелодії ставали загальноприйнятими на джемах. Їх стали називати джазовими стандартами. Іноді називаючи вічнозеленими (по-нашому виходить вічно молодими). І налічується їх близько чотирьох сотень. Професіонали знають хоча б половину.

Так ось ці самі стандарти складаються з мелодій (частіше недовгих) і акордів (гармонії). І все джазмени знають ці мелодії і акорди напам'ять. Коли вони зустрічаються вперше, вони вибирають відомі всім учасникам джему мелодії, домовляються про вибір тональності і - вперед і з піснею. Адже джаз - це часто пісня.

На початку, коли в групі було трохи музикантів, імпровізація відбувалася одночасно. Кожен тягнув свою лінію, як у російській народній пісні (по-справжньому народною, а не писаної невідомим міським автором в 19 столітті). Кожен обігравав, як кажуть, акорд за загальноприйнятою для даної мелодії схемою. Потім стали імпровізувати по черзі. Спочатку звучала тема, а потім кожен видавав свою імпровізацію, один за одним. А весь склад акомпанував йому, кожен на свій розсуд в рамках відомих акордів.

На самій-то справі, приблизно так само відбувалося протягом кількох сотень років (а може й більше, ніхто не знає) на просторах нашої великої Батьківщини, Росії. Заїжджі іноземці відзначали приголомшливу, складну і багатоголосну імпровізаційну манеру співу в селах. Кожен «гнув свою лінію» в рамках загальновідомою пісні. І «бруд» та ж з'являлася, і лад був віддалено схожий на блюзовий. Та й смуток робочих негритянських пісень, які лягли в основу блюзу, простежується в наших рідних мелодіях.

Так що народ - він і є народ, незалежно від кольору шкіри і місця народження. І можна сказати, що джаз з «замісом» на блюзі - це від душі, по-справжньому. По-нашому, по-російськи. Хоч і з афроамериканским акцентом.