Форт Бойярд: кому він зобов'язаний своєю появою?
Наприкінці ХХ століття форт Бойярд, старий страж західного узбережжя Франції, став популярної телевізійної ареною, відомої всій планеті. Мабуть, зайве шукати аргументи на користь того, що «Ключі від форту Бойярд» - дуже популярна пригодницька гра світового телебачення. Те, що дія розгортається на незвичайній майданчику серед природних «декорацій», лише додає йому особливий вишукування і додаткову привабливість.
Своїм найменуванням форт зобов'язаний голландським мореплавцям. Саме вони натрапили в XVI столітті на піщану мілину. На французькій географічній карті вона так і була позначена - «banjaert hollidans». Поступово ця назва трансформувалась в більш близьке юшку француза Boyard.
Ідея його зведення, як виявилося, сходила до 1667. То був час правління короля Людовика XIV. У 1666 році Жан Батист Кольбер, генеральний контролер фінансів Франції, запропонував біля містечка Рошфор в гирлі річки Шаранта побудувати судноверф для спорудження військових кораблів. У англійців уже був добротний військовий флот. Їх кораблі могли проникати із затоки в річку, незважаючи на французькі гармати. І тоді король розпорядився побудувати додаткову фортеця. За допомогою звернулися до досвідченого інженера Клервілю, і його вибір припав на піщану мілину Бойярд.
Маршал і тлумачний інженер Себастьян Вобан, поміркувавши над ідеєю Кольбера, усвідомив її безперспективність через низького рівня будівельної техніки. У записці королю він повідомляв: «Государ, простіше вхопити Місяць зубами, ніж виконати таку роботу в цьому місці». Думка маршала стало вирішальним.
Про задум Кольбера згадали багато пізніше - влітку 1801. Саме тоді група цивільних і військових будівельників повернулася до ідеї побудови форда Бойярд. Ними було розроблено відповідний план, затверджений Наполеоном на початку 1803. До робіт приступили не зволікаючи. Через те, що фундамент споруди мав спиратися на міцне, кам'яне ложе, доводилося на мілину перевозити масивні гранітні блоки. Робилося це під час припливів.
Протягом двох років брили під власною вагою легко йшли в глиб піщаної брижах. Колосальний за обсягом праця обійшовся скарбниці Франції в круглу суму - майже 4 мільйони франків. Для спорудження насипу на мілині було видобуто і перевезено на місце призначення 3500 кубометрів каменю. На цьому будівництво обірвалося.
Йшов 1840. Він ознаменувався для Франції 10-річним ювілеєм правління короля Луї-Філіпа, колишнього герцога Орлеанського. Згадали і про Наполеона I, чиї останки перевезли в Париж. І тут, знову, як і при правлінні імператора, виникли ускладнення з англійським військовим флотом. А проблема надійного захисту судноверфі так і не була вирішена. Тоді й пригадали про довгобуді Бонапарта.
На щастя, з'ясувалося, що підводна частина фундаменту зберегла свою стабільність, значно полегшуючи подальше будівництво. У цей час в будівельній практиці вже з'явилися нові матеріали: цемент, вапно. Бетонні блоки можна було виготовити прямо на острові.
Надводна частина фундаменту була завершена в 1848 році і наче була приурочена до повалення Луї-Філіпа. Будівництво продовжилося вже при Луї Наполеона Бонапарта - спочатку президенті республіки, а потім імператорі Наполеоні III. До моменту відновлення спадкової імперії було завершено будівництво цокольного поверху, і лише в 1858 році спорудили верхню платформу будівлі і сторожову вежу.
Пройде ще вісім років, перш ніж з'являться захисні хвилерізи і пристань. Так довгобуд розтягнувся більше ніж на 60 років.
Як же виглядало зведену будівлю? Довжина - 58 м, ширина - 31 м, висота - 20 м. Будівля розділена на 66 казематів. Внутрішня площа фортеці становить 565 кв. м, її приміщень вистачало для розміщення 260 військовослужбовців та підсобних робітників. Якби фортеця потрапила у ворожу облогу, то запасів їжі та їжі вистачило б на два місяці. Вогонь з 74 артилерійських знарядь, як передбачалося, міг би зупинити атаку ворога з моря.
Але гармат на форте було небагато, так як гармати батарей сусідніх островів Екс і Олерон били на відстань утричі більше, ніж за часів Наполеона Бонапарта. А це означало, що форт як бойова фортеця виявився зовсім непотрібним. Стільки коштів, поту робітників, праць інженерів і проектувальників - невже все це безповоротно пішло в «пісок» мілини? Ан ні!
Під час франко-пруської війни 1870-1871 років каземати форту пристосували під камери для полонених прусських і австрійських військових. А після розгрому Паризької комуни на зміну їм прийшли вже політичні в'язні - комунари.
У 1961 році володарем Бойярд став літній бельгієць А. Аерт, спочатку мав намір відреставрувати споруду і пристосувати її під казино. Однак незабаром він охолов до цього проекту. Зовсім випадково про історичне місце дізнався відомий режисер Роже Вадим і добився дозволу зняти епізод з юною Бріжит Бардо в кінострічці «Відпочинок воїна».
Дещо пізніше, в 1967 році, його колега Роббер Енріко поставив у форті Бойярд фінальну сцену свого гостросюжетного фільму «Шукачі пригод» за романом Хосе Джованні за участю знаменитих на весь світ акторів Алена Делона та Ліно Вентури. Так у багатьох країнах дізналися про існування форту Бойярд.
Серед багатьох кіноглядачів, зачарованих екзотичної старовиною, опинився і телепродюсер Жак Антуан. Пізніше за його наполяганням адміністрація Приморської Шаранти викупила форт у Аерт за півтора мільйона франків. Радість, яка охопила Антуана при цьому звістці, не мала меж. «Я усвідомив, що це найпрекрасніше місце, як не можна краще підходить для моєї нової гри», - згадував Жак пізніше.
Кілька місяців пішло на очистку форту від розвалив і сміття. На підступах до Бойярд побудували пристань для прийому катерів з відвідувачами. А потім тут був знятий перший випуск гри «Ключі від форту Бойярд». Так починалася нова фаза в біографії нині всім відомої морської фортеці.
