Одеса: де брали воду для пиття вчора і де беруть сьогодні?
Вода - джерело життя. Без неї не можна ні напитися, ні приготувати їжу, ні помитися. І людські поселення з часів глибокої старовини будувалися на берегах прісних водойм чи поблизу джерел води.
Одеса стоїть на березі величезного водоймища - самого синього в світі Чорного моря. Але, на жаль, пити з нього воду не можна.
Згідно з однією з версій, назва нашого міста походить від французької фрази «assez d'eau» ([Асседо], «води достатньо»). «Одеса» - якщо прочитати фразу навпаки. Дійсно, з достатністю води в Одесі завжди було навпаки. Відомі рядки Олександра Сергійовича Пушкіна, який писав, що
...в Одесі вологою
Ще є недолік важливий
Чого б ви думали? - Води!
Поверхневі води, якими обходяться жителі більш прохолодних регіонів, в нашому жаркому кліматі влітку випаровуються, та й живлять їх дощі йдуть не так вже й часто. Виручали Одесу фонтани, але доставляти воду в центр міста з його тодішніх околиць було далеко, а тому дорого. Водопровід, будівництво якого завершив Тимофій Ковалевський в 1853 році, значно здешевив доставку води, але принципово проблему вирішити не міг: джерелом для водопроводу були всі ті ж фонтани, які не могли дати потрібну кількість води для зростаючого міста. Справжніми рятівниками безводної Одеси стали артезіанські джерела.
Що ж таке артезіанські джерела? Свою назву вони отримали від французької провінції Артуа (Artesia в латинському варіанті). Саме там в 1126 році був пробурений перший у світі закріплений трубами колодязь. Проте головне принципова відмінність використання артезіанських вод не в конструкції колодязя, а в тому, що це напірні води.
Артезіанські води - це підземні води, укладені між водонепроникними шарами і знаходяться по тиском. Якщо пробурити шахту з поверхні землі до водоносного шару, артезіанські води самі піднімаються наверх, а іноді навіть фонтанують подібно нафтовому фонтану, який читач не раз бачив по телевізору. Тому, напевно, організація, що зайнялася водопостачанням Одеси, так і називалася - «Товариство артезіанських фонтанів». Утворилося товариство в 1831 році, тоді ж з його ініціативи були пробурені чотири свердловини глибиною 36-189 метрів. До речі кажучи, це були перші в Росії артезіанські свердловини - лише на наступний рік аналогічні шахти з'явилися в Петербурзі, столиці тодішньої імперії.
На початку вересня 1873 відбулося урочисте відкриття водогону Дністер-Одеса. На той час це був найдосконаліший водопровід в Європі, він міг давати до двох мільйонів відер води на добу. На довгі роки про нестачу води в Одесі забули.
Під час Великої Вітчизняної війни фашисти захопили насосну станцію в Біляївці під Одесою і припинили подачу води в місто. Багато хто бачив фільм «Спрага», в якому загін моряків захопив водокачку і утримував її кілька годин, протягом яких в місто йшла вода, наповнюючи всілякі резервні ємності. Насправді ситуація дещо відрізнялася від представленої у фільмі. Не було такої великої потреби у воді, як показано в «Спрага». Дійсно, були картки на воду. Але тоді ж у Дюківському саду були джерела, на Польському спуску джерело є і зараз. Дійсно, жителі виходили з бідонами за водою, яку їм привозили. Не всім хотілося йти кілька кварталів з Дерибасівській на Польський узвіз - адже прямо до будинку підвозили ту ж саму воду. Брали воду з тих джерел, якими користувалися в Одесі до введення в дію водогону.
На кожному заводі була своя артезіанська свердловина, а заводів в Одесі було більше трьохсот. До революції кожен підприємець, який будував завод, повинен був пробурити на його території артезіанську свердловину.
Насправді загін розвідників-диверсантів був направлений в рейд не для захоплення водокачки, а для дезорганізації тилів противника. Повертаючись назад, розвідники виявили водокачку. Загін ліквідував румунську охорону об'єкта і послав радіограму в Одесу про те, що є ідея пустити воду в місто. Однак одеський водопровід був переключений на водопостачання з артезіанських свердловин. Потрібно було б здійснити безліч заходів, щоб перебудувати систему - кількох годин для цього не вистачило б. Тому, анітрохи не применшуючи подвиг радянських розвідників, визнаємо, що водою оточену Одесу постачали цілком традиційні артезіанські джерела.
Після війни основним засобом водопостачання знову став дністровський водопровід, потужність якого з кожним роком збільшувалася, а число діючих артезіанських свердловин зменшувалася. В кінці 80-х, коли я був дитиною, за артезіанською водою їздили з батьками до джерела в монастир, що на мисі Великий Фонтан. Працювали ще кілька свердловин в санаторіях того ж району і (дещо ближче до центру міста) в санаторії імені Максима Горького на 16 станції Великого фонтану. Однак вода в ці свердловини надходила з глибших, а значить - більш мінералізованих шарів підземного озера. Це була лікувальна вода, пити яку постійно було б шкідливо.
Новий етап у використанні артезіанських вод припав на 2001-2003 роки, коли в різних районах міста пробурили ряд нових свердловин і спорудили над ними бювети. Коли вводили в експлуатацію перший з них, ніхто й подумати не міг, що вони стануть так популярні. Кожен день люди приходять до бюветів. Один такий джерело дає 15-20 кубометрів води за добу. Якщо наповнити цією водою, видобутої тільки за 1 рік, залізничні цистерни, вийде цілий ешелон довжиною в 12 кілометрів.
Зараз в Одесі 13 бюветів, а за проектом нового генерального плану їх кількість зросте до декількох десятків. Це означає, що одесити та гості нашого славного міста й надалі зможуть пити цілющі артезіанські води, виручали Одесу з дня її заснування.
