Місто дитинства: чи варто повертатися в місця, де ми щасливі були?

Я пильно вдивляюся в крихітну географічну точку на старій пошарпані від часу карті колишнього СРСР, подаровану мені колись до 1 вересня і випадково виявлену в купі старого мотлоху тридцять років потому.

Я уважно вчитуватися в цю начисто записану з першого разу і, здається, єдино вірну з усіх главу книги під назвою «Моє життя», намагаючись розібрати свої зворушливі дитячі каракулі.

І знову, знову і знову обережно торкаюся до цього маленького гострі осколки своєї тоді чомусь не по-дитячому серйозною пам'яті, дуже міцно і назавжди засіли в моєму не по-дорослому дурному серце. І ось я подумки знову там - у місті мого дитинства...

Ось я, як і тоді, в вицвілих шкільних шортах і наспіх застебнутих пошарпаних сандалях на босу ногу майже підстрибом скачу по його вузеньких тінистим вуличках, а над головою у безмежній небесній блакиті радісно сяє, майже вже пече, здригаючись і скворчит, схоже на жовтий жовток на сковороді, печеня українське сонце. Шкільний рік закінчено. Оцінки за рік виставлені. І тепер попереду мене чекає зустріч з дорогими серцю людьми, прогулянка на дідівської човні по зарослій лататтям річці, риболовля у тихій заводі, в якій як скажені клюють карасики та плітки, запаморочливі стрибки з моста у воду поруч з проносяться човнами і ще тисяча пригод...

Ось потомствений будинок моїх дідів, велике сімейне гніздо трьох поколінь, одним боком сховався в тіні яблуневого саду, з підстриженими кущами пуричкі - червоної і білої смородини, акуратно посадженими вздовж довгих грядок буряка, моркви та іншого сільського овоча. Всередині все ще як на картинках шкільних підручників за який-небудь 1958 рік, колись знайдених мною в курному шафі: старий умивальник-Мойдодир з дерев'яними дверцятами і тьмяним, місцями пооблупівшімся дзеркалом, в який щоранку підливається крижана вода з криниці, в прохолодних затінених кімнатах, як у петляють катакомбах, залізні ліжка з високими в неймовірних вензелями спинками, в пишних перинах і з горою з величезних подушок, а над ними, в куточку - чи то ікони, чи то чиїсь фото з вишитими рушниками і якими- то лампадками або ще чим ...

Цілі дні безперервно ми проводимо у дворі будинку і в самому будинку. Рано вранці ми беремо човен і, запаси всім необхідним для цього справою, вирушаємо рибалити до сусідньої затоці. Натягав з невелике відро довірливих карасиків, плотвичек і хамси, які клюють без черги і на порожній «гачок», після того як сонце караульно стає майже в зеніт і, здається, завмирає на кілька годин, притомилися від свого нескінченного руху, ми завозимо улов додому і, на ходу прихопивши по окраєць чорного хліба, під охи і зітхання мам і бабусь вже поспішаємо до нашого наступного головної події - купанню біля мосту.

(А одного разу, по сусідству, у дамби, ми насмикала вже не жадібних карасів, а колючих йоржів, всіх слизькі і слизьких, які так запекло клювали, що не залишали нам жодного шансу піти і кинути це недобре діло. Науд повне відро, ми раптом задумалися, що з ними робити? Адже вони колючі як їжаки, і в них немає ні грама «м'яса». Але наші матері та бабусі і їм знайшли застосування, заявивши, що сама смачна юшка, саме з йоржів. Значить, бути вусі! Вуха і була на вечерю і на наступний день! А риба йорж виросла в наших очах майже до розмірів окуня!)

Накупавшись досхочу, нанирялісь і наплававшись до посиніння, після того як промені жаркого сонця вже смажать не так сильно, а саме сонце, вийшовши з зенітного стопора, починає знехотя хилитися до обрію, ми, мокрі, голодні й щасливі, разом із сонцем, так само нехотя повертаємося додому. Будинки, під загальні охи і зітхання всієї жіночої половини будинку з приводу нашого нестерпного неслухняності, ми знову проковтуємо по величезному шматку «мокрого» чорного хліба, щедро намазаного сільським маслом, з натертою сіллю і часником окрайцем, закусюємо свіжими огірками з грядки і запиваємо все солодким компотом - інших делікатесів нам не треба, іржемо як дурні на тим, що смішно і тим більше, над тим, що ні, і абияк обсохнув, вже мчимо на великах в кіно на «Кінг-Конга», в парк ім. Челюскінців або на дискотеку, якщо день вихідний.

Додому ми повертаємося близько опівночі під ще більш гучне невдоволення наших переляканих мам і бабусь, немов ми повернулися не біля дванадцяти, а під ранок, і немов ми дрібнота якась, а не самостійна, майже доросла дітвора. Вдома ми запізніло вечеряємо горою картопляного пюре і такий же горою котлет, закушуючи салатом зі свіжих помідорів, огірків і Цибулі, з Духмяній соняшниковою олією, запиваємо все це справа великою чашкою солодкого чаю вприкуску з домашнім печивом, сфабрикувати в очікуванні нас нашими мамами та бабусями, і під такі ж дурні смішки про все і ні про що вирушаємо кувати на підвіконня вікна дитячої на п'ятому поверсі, під яким річна життя, здається, тільки починає прокидатися.

Внизу, в тьмяному світлі ліхтарів, походжають закохані парочки, звідти ж доноситься якась нехитра «Maria Magdalena» Сандри або «You're my woman, I'm your man» Bad Boys Blue з сусідньою дискотеки, десь хтось посварився з кимось і ніяк не може заспокоїтися, дошукуючись людської справедливості. У небі у Небесного Отця, який позаздрив внизу киплячій, колись їм створеної життя, знову втекло молоко, вистелені в неймовірний Чумацький Шлях, від якого стало майже так само ясно, як від вечірніх бульварних ліхтарів ...

А ще ми йдемо на цвинтар, де були поховані якісь люди (на фото - зі старомодними зачісками), яких я ніколи не знав, але про яких говорили, що вони мої предки. Кладовищі велике, цілий некрополіс, майже розміром з сам місто, але мені анітрохи не страшно, або сумно, а скоріше цікаво і цікаво, адже я збираюся жити вічно. Бабусі хрестяться і, схиливши голови, щось шепочуть, дивлячись на древні похилені зірочки і хрестики. До нас підходить старий охоронець кладовища і дихає близько їдким самогонним перегаром: «Упокой, Господи, душу раба такого-то й такого-то». Йому наливають чарку горілки, він занюхує піднесеним шматком хліба, повертає його назад, дивиться жалібно-жалібно, по-собачому, і забирається геть ...

Двадцять п'ять років я не був у своєму рідному місті ... Долгих, нескінченних, швидкоплинних як мить, двадцять п'ять років. Років десять я плекав думку про те, як приїду і обійму серцем все те, що було, все те, що мені так дорого. Раз сто я уявляв, як виглядатиме наше возз'єднання. Раз тисячу я подумки ходив по цих тінистим переліком, зустрічав на них тих, кого знав колись, вдихав рідний запах скошеної трави і жасмину. Мільйон разів визнавався в своїй щенячого незграбною коханні своєму самому єдиному і рідному місту на землі ...

І ось, нарешті, я повертаюся туди, де залишилося моє дитинство, чи не побажавши поспішити зі мною у великі обжиті міста-мурашники. Я знову повертаюся до знайомого маленькому хлопчикові в шкільних шортиках і сандалях на босу ногу. Туди, де плавав з братами на човні, ловив карасів і плотву, стрибав з мосту, ходив на цвинтар. Де були поховані мої предки зі смішними старомодними зачісками ...

І краще б було мені ніколи туди не повертатися. Тому що я раптом зрозумів: я весь час намагався повернутися до себе самого. Здійснити подорож у часі. Знову доторкнутися до своєї дитячої невинності й наївності. А повернувся лише в брудний і вже чужий мені місто, де давно нікого немає ... ні знайомих серцю місць, ні моїх близьких, ні мене самого ...