Чи були оунівці посібниками фашизму? Українські поліцейські формування

Влітку 1941 р командування німецької 17-ї армії видало розпорядження про створення груп самооборони і поліції в українських селах. Групам пропонувалося протидіяти залишковим групам радянських військовослужбовців і парашутистів. При цьому число поліцейських не повинна була перевищувати пропорцію 1 поліцай на 100 жителів. Однак ОУН приступило до організації власної міліції ще до цього розпорядження.

Відмітним знаком міліціонерів були нарукавні жовто-сині пов'язки. У Рівному 27 червня відбулася маніфестація з приводу проголошення Української Незалежної Соборної Держави у Львові. На цій маніфестації населення побачило, як прийняв присягу сформований курінь Українського Війська імені Холодного Яру. З серпня 1941 полк отримав статус Східного навчального батальйону і згодом послужив центром створення охоронно-поліцейських формувань.

Поліцію в Києві створювали члени Київської похідної групи ОУН, що складається з членів Буковинського куреня. Було сформовано великий підрозділ, що отримало найменування Київський курінь. Його ядром став Буковинський курінь ОУН і батальйон, сформований в Житомирі з числа військовополонених під командуванням колишнього сотника армії УНР Петра Захвалінского. У листопаді до куреня приєдналося ще 250 добровольців з Галичини. До кінця 1941 курінь налічував приблизно 1500 - 1700 чоловік. Комендантом київської поліції порядку був призначений сотник Захвалінскій, його заступником - поручик Кедюліч. Місцем розташування куреня стала будівля міськвідділу міліції на площі Хмельницького. Поліція несла охорону порядку в місті та передмістях. Відмітним знаком поліцейського була жовто-блакитна нарукавна пов'язка, обмундирування ж поліцейських було радянським, трофейним.

У Києві були сформовані поліцейські українські батальйони: 101-111, 113-126, 129-131, 134-140, 143-146, 157-169. У 1943 частина поліцейських батальйонів була включена до складу поліцейських стрілецьких полків №31-38.

109-й батальйон під командуванням сина генерала УНР М. Омеляновича-Павленка був створений з числа буковинців, військовополонених і добровольців. Батальйон діяв проти партизан на території України, потім був перекинутий в Білорусію, де зазнав значних втрат. У 1944 р був виведений в Тернопіль, де 2000 бійців пішли в ліс до лав УПА. При переході частини батальйону в УПА були вбиті всі члени ОУН полковника Мельника.

115-й батальйон був сформований на початку 1942 р з колишніх членів Київської похідної групи. Командиром батальйону був майор Пфаль, його заступником - гауптман Поль (оунівець Полевой). Батальйон був одягнений в литовську уніформу та словацькі каски, зброя була трофейною, радянським. Кожен солдат носив білу нарукавну пов'язку зі своїм порядковим номером. Тризубці і жовто-сині пов'язки з форми були прибрані.

У липні 1942 в батальйон прибуло поповнення з молоді, яку спочатку планувалося відправити на роботу до Німеччини.

У серпні 1942 обидва батальйони були перекинуті в Барановицька область Білорусії. Того ж літа батальйон брав участь в операції Герман проти партизан Налібокськой пущі.

Навесні і влітку 1944 обидва батальйони брали участь у великих антипартизанських операціях Сектор-24, Регеншауер і Фрюллінгфест.

118-й шуцманшафтбатальон був створений в іюле1942 і діяв проти партизан в Чернігівській області, а потім у Мінському окрузі разом зі 115-м, 102-м (командир майор Шурига) українськими батальйонами і 101-м українсько-білоруським батальйоном майора В. Муравйова.

У липні 1944 німецьке командування прийняло рішення про перекидання батальйонів до Варшави для участі в придушенні повстання, але потім було вирішено включити їх до складу 30-ї дивізії СС.

У серпні 1944 р батальйони були вивезені до Франції в департамент Ду, після чого були об'єднані в полк. Пізніше до партизанів пішли близько 500 солдатів.

У Галичині було створено 12 батальйонів Шуми (з 201 по 212): одинадцять з них були українськими, а 212-й - польським. До кінця 1942 в рядах Шуми служило близько 35 тис. Українців. Батальйони складалися з чотирьох піхотних рот по 120-160 чоловік. Озброєння батальйону становили радянські гвинтівки, кулемети і міномети.

Одне українське антипартизанської з'єднання, створене з колишніх бійців полковника Бульби-Боровця і мельниківців, діяло на Волині в 1943 р під командуванням Миколи Медведська. Легіонери були одягнені в польську уніформу і мали різне озброєння, включаючи фаустпатрони і міномети.

Поступово легіон підпорядковував собі місцеве керівництво ОУН Бандери, і в результаті збройного конфлікту між двома угрупованнями ОУН легіон був роззброєний. Після цього колишнє (мельниківське) командування звернулося за допомогою до німців. На переговорах з місцевими німецькими властями підрозділ отримав свободу дій на Волині. За німецькими реєстрами воно стало називатися Український Легіон Самооборони або Волинський легіон і в оперативному відношенні підкорялося СД, командиром легіону з німецької сторони був штандартенфюрер СС Бігельмайер.

У 1944 р легіон отримав найменування 31-й шуцманшафтбатальон СД і був передислокований в район Кракова, де німці залучали його до участі в антипольських акціях. В кінці 1944 р наказом німецького командування легіон був включений до складу 14-ї дивізії СС Галичина. Прибувши до Словенії, легіонери побачили, що дивізія є німецькою частиною і вирішили за допомогою четників повернутися на Україну. Дві третини легіону під командуванням хорунжих Ківелюка і Коваля пішли в ліс в долині річки Мур. Звістка про втікачів швидко дійшла до дивізії і за ними був висланий батальйон під командуванням майора Гайке. Втікачі погодилися повернутися за умови, що не будуть притягнуті до відповідальності. Після повернення Роман Ківелюк був розстріляний, а легіонерів розподілили по ротах.

У селах поліція перебувала на утриманні "громадських господарств» (колишні колгоспи), а в містах - на бюджетах міських управ.

Боєздатність поліцейських частин залежала від обстановки на фронті. Випадки переходу груп поліцейських на бік партизан почалися з зими 1941 - 1942 рр., Коли стало ясно, що Червона Армія здатна перемагати. Масовий перехід до партизанів почався після перемоги під Сталінградом.

У різних областях України сформовані німцями частини носили різні назви: Всеукраїнська Визвольна Армія, Українська Національна армія і т. Д.

Комплектування частин української армії йшло за рахунок вербування в них українських націоналістичних елементів з числа дезертирів і військовополонених, куркулів та кримінальників, а також насильницького залучення молоді.

Особовий склад сформованих частин проходив навчання під керівництвом німецьких офіцерів, навчаючись стройової служби та вмінню володіти зброєю.

Ці частини використовувалися для боротьби з Червоною Армією, в обозах німецької армії, для боротьби з партизанами, з охорони таборів для військовополонених і залізниць.

У березні 1942 р на території Вінницької області німецьким командуванням був створений загін Вiльне Козацтво для боротьби з партизанами, до складу загону були набрані дезертири і військовополонені. Коли загін був озброєний німцями і обмундирований, всі вони тікали в ліси, почали партизанити, здійснюючи нальоти на німецькі війська.

У Курській області в 1942 р було поширено оголошення німецьких властей про умови служби в Українській добровольчої армії. Родині кожного добровольця обіцялося одноразова допомога в розмірі 500 рублів, 5 пудів борошна, звільнення від внесення встановленого податку посівним матеріалом, а також кращий земельний наділ.

У концтаборах менше чверті охоронців були німці, інших набирали з числа допоміжних добровольчих загонів з окупованих територій, особливо з Західної України. Вони проявляли таку ж жорстокість, як і охоронці-есесівці, і звірства, про які згадували залишилися в живих в'язні, часто ставляться до дій західноукраїнських охоронців, що відрізнялися лютим антисемітизмом.

Українські допоміжні частини заслужили собі таку страшну репутацію, від якої волосся стає дибки, таким звірячим було їхнє звернення з мирним населенням. При проведенні операцій з виявлення та ліквідації євреїв вони часто діяли разом з ейнзацкоманди. Солдати німецьких частин, що взаємодіють з ними, не відчували до них нічого, крім презирства. Ось опис одним есесівським офіцером кошмару, яке коїлося в концтаборі Бельцек:

«Навіть у смерті можна розпізнати сім'ї. Вони тримаються за руки, які стискаються так міцно, що потім дуже важко відірвати їх один від одного, щоб очистити газову камеру для наступної партії смертників. Трупи, мокрі від поту і сечі, з ногами, забрудненими екскрементами і кров'ю, викидаються назовні. Високо в повітря підлітають дитячі тільця. Часу зовсім немає. Батоги українських наглядачів підганяють ув'язнених з похоронної команди ».

Як би ці люди не хитрували і не виверталися після війни, намагаючись знайти виправдання своїй поведінці, ніщо не зможе зняти з них провини.

На цьому тлі захист Івана Дем'янюка (засудженого в Німеччині) галицької партією Свобода (що називає себе Всеукраїнським об'єднанням) виглядає блюзнірство - не було серед охоронців концтаборів ангелів.

Кінець війни більшість військовослужбовців українських поліцейських батальйонів зустріло в рядах національних дивізій СС - 14-й дивізії Галичина, 30-й російської, дивізіях Конрой. Багатьом пощастило залишитися на Заході, дехто намагався сховатися від покарання в СРСР.

Така коротка історія організації та діяльності українських поліцейських формувань, багато членів яких склали кістяк вояк УПА. Я тут навмисно не розписував усі каральні акції і звірства цих підрозділів, досить і того що вони були посібниками нацистів у роки війни. Я не уявляю собі, що б в Норвегії чи Франції, Данії або Чехії ставили пам'ятники і оголошували героями посібників фашизму та ветеранів військ СС. Будь-якому політичному діячеві в цих країнах висунув таку пропозицію, можна було б закінчувати політичну кар'єру - в кращому випадку. Соромно, що таке можливо тільки у нас, в Україні, а також у Прибалтиці.