Бойовик «День Д», або Як Джон Пореченков в десантника грав?

Не секрет, що американці не гребують використовувати чужі вдалі ідеї у своєму кінематографі. Добру справу «ремейком» не назвуть, тому, припустимо, на голлівудський варіант знаменитої трилогії Франсіса Вебера («Невдахи», «Втікачі» і «Папаши») без сліз не поглянеш. З адаптацією французької ж романтичної комедії «Троє чоловіків і немовля в люльці» вийшло вже більш-менш терпимо. А «Чудова сімка» Стерджеса, будучи перелицьований з «Семи самураїв» Куросави, так взагалі вважається класичним вестерном.

Що лише доводить той факт, що переробляти теж потрібно вміти. Звичайно, така робота вважається другосортною. Мовляв, не мучилися ви безсонними ночами в пошуках потрібної фрази або вдалого ракурсу. Хто ж сперечається, виклад завжди вважалося більш легким заняттям, ніж твір. Багато в чому «завдяки» тим, хто береться за справу, не маючи на те ні таланту, ні особливого бажання.

Коли в Мережі поповзли чутки, що заслужений артист РФ Михайло Пореченков замахнувся на святе, вирішивши підігнати під російські реалії культовий бойовик і «шлягер відеосалонів», «Коммандос» з Арнольдом Шварценеггером, ми не повірили. Ми - це покоління вісімдесятих, люди, виховані на гугняві перекладах і вирощені на відеомагнітофонах «Електроніка» і «Фунай». Ясна річ, що до благань фанатів і їм співчуваючих ніхто не прислухався. В результаті в 2008 році на екрани Росії вийшов всенародний ганьба вартістю 5 мільйонів доларів - бойовик «День Д».

Сюжет фільму Пореченкова, а це цілком і повністю його дітище, переказувати немає сенсу. Справа в тому, що тандем братів Преснякових, між іншим, відомих драматургів з Єкатеринбурга, попросту вилив на папері сценарій «Коммандос», внісши самі незначні корективи. Я не знаю, можливо, що в театрі панове Преснякови і блищать, але те, що вони представили на суд Божий в якості літературної основи «Дня Д» - це рідкісне угробіще, за яке потрібно довічно відстороняти від ручки і клавіатури і пересаджувати за чорнило з молока. Маючи на руках цілком легкотравний і головне готовий матеріал, вони примудрилися перетворити його в несусвітний кошмар.

Повертаючись до діячів Голлівуду, потрібно справедливо відзначити, що їх рімейки, як правило, нагадують оригінал лише частково. Звичайно, основна сюжетна лінія і головні герої залишаються на своїх місцях, але зате у другорядних деталях американці намагаються максимально відійти від першоджерела, часто вводячи в кадр свіжих персонажів і навіть винаходячи нові варіанти розвитку подій. До подібних вишукувань опуститися Пресняковим і Пореченкову не дозволила відсутня совість, тому вони виклали матеріал доступно і гранично вдруге, копіюючи кадри, міміку, жести, шматки діалогів, інтер'єр, декорації.

Здавалося б, якщо взяти хороше, нехай і недалеке, кіно і просто скопіювати, то обов'язково вийде не гірше. Що вже гріха таїти, «Коммандос» Марка Л. Лестера, хоч і вважається зразково-показовим бойовиком вісімдесятих, шедевром жанру назвати важко. Навіть у Шварценеггера були ролі більш виразні, як, наприклад, в «хижаків» або «Червоної спеці», не кажучи вже про «Термінатора». Фактично, цей опус придбав свій культовий статус не завдяки великим талантам режисера або трійки сценаристів, а в силу потужної харизми «Залізного Арні», якому неймовірно йшов грубуватий солдафонський гумор і молодецькі витівки.

Пореченков прекрасно розумів, що «Коммандос» особливо популярний в Росії. Та й сам Міша не раз зізнавався в любові до творчості колишнього губернатора Каліфорнії, а тому його вибір обумовлений не тільки об'єктивним бажанням опошлили всенародно улюблений бойовик, а й виконати мрію свого дитинства. Кому не хочеться хоч на мить уявити себе Шварцем? Міші дуже хотілося. Всупереч усякому здоровому глузду.

Під час перегляду, особливо на самому початку, коли в пам'яті спливають ідентичні кадри оригіналу, що відбувається на екрані викликає стійке відчуття незручності. Я важко уявляю, що відчували глядачі в кінотеатрах, але мені, незважаючи на мою самотність біля монітора, було соромно. Подібні відчуття у людей з найменшими зачатками музичного слуху викликають виступи учасників «Хвилини слави». Удавання і неприродність настільки випирають з кожного кадру, що мимоволі хочеться встати і вимкнути плеєр. Але я, аки миші, жравші кактус, чесно продовжував дивитися крізь сльози «щастя».

Окремої згадки заслуговує гумор авторів. Зрозуміло, що повз ємних, але б'ють прямо в ціль, фразочек Арні вони пройти не могли. Багато хто з них назавжди стали класикою жанру і розійшлися на цитати. Тут вже Пресняковим були дані всі карти в руки. Вирізай, та вставляй. Але й тут брати вирішили блиснути «талантом», переінакшивши кожну жарт на свій лад. Вийшло убого, не смішно, а місцями настільки невлад, що диву даєшся.

З кастингом схожа біда. Зрозумівши, що з голландського кікбоксера Боба Шрайбера аналог Беннетта вийде, «кінозлодействовать» за звичкою змусили Віктора Вержбицького. Останній вже настільки звикся з гидотний ролями в російському кінематографі, що, схоже, готовий працювати за їжу, аби залишатися в образі. Не применшуючи заслуг Шрайбера на спортивному поприщі, відзначимо, що його лицедійство і недоречне вивалювання мови більше скидалися на клоунаду в чистому вигляді. Зате, принаймні, він чесно відпрацьовував гонорар, в той час як левова частка екшн-сцен за участю «супермена» Пореченкова шикарно змонтована. З чого випливає, що російський кінодіяч не особливо обтяжував себе роботою на знімальному майданчику, воліючи відсиджуватися в кущах, в той час як всю роботу робили каскадери.

Супротив малолітньої Аліси Мілано Пореченков виставив свою дочку Варвару, яка, як і більшість дітей, які не пройшли школу «Єралашу», викликала своєю манерою гри стійку відразу. Олександра Урсуляк, що стала дублікатом негритянки Рей Дон Чонг, принаймні, могла похвалитися пружними формами і симпатичним личком, хоча її акторські потуги теж явно переоцінили на стадії кастингу. Але ніхто не зіграв так паршиво, як Михайло Трухін, покликаний замінити коротуна Саллі, якого «відпустили». Я прекрасно пам'ятаю цього виконавця по НТВ-шному серіалу «Вулиці розбитих ліхтарів» і був неприємно здивований його відвертим кривляння. Втім, хоч хтось відповідав задумом фільму цілком і без залишку.

Останнім штрихом послужив абсолютно несамовитий саунтдреком, де погано підібрана музика Сергія Шнурова межувала з його ж, не до місця вставленими, піснями. Звуки ці, більш доречні для серіалу або фільмів Охлобистіна, настільки йшли врозріз з картинкою, що мимоволі хотілося пустити окремої доріжкою тему Джеймса Хорнера, щоб хоч якось скрасити враження.

Вердикт: виявляється, що далеко не всі мрії заслуговують того, щоб збутися. Існує думка, що Пореченков хотів зняти пародію. Друзі, «Аероплан» тріо Цукерів і Абрахамса - це пародія. Фільми Мела Брукса. Навіть чотири серії «Дуже страшного кіно» можна сміливо зарахувати до цього жанру. Але «День Д» - це всього лише знущання і дуже тупа підробка під кіно. Як якби маестро Пореченков вирішив би переспівати Уїтні Хьюстон або посоліровать в балеті «Лебедине озеро». Нерозумно, безглуздо і безглуздо.