Комедія жахів «Смачна дрянь» (1985). Які йогурти найменш корисні?
У російську епоху VHS, яка, до слова, настала пізніше, ніж на Заході, чимало зарубіжних кінокартини існували на ринку під кількома заголовками. Виною тому була повна відсутність контролю над життєдіяльністю підпільних перекладачів, та й власники відеосалонів частенько мухлевать з назвами, щоб загнати на один і той самий фільм побільше глядачів.
Навіть махрової класиці іноді діставалося, чого вже говорити про прохідних опусах, якими часто просто добивали простір на відеокасетах. Так раритетний ужастик 1985 «The Stuff» режисера Ларрі Коена продавався в кіосках, демонструвався в відеоточкі і прокочувався на перших приватних телеканалах відразу під кількома назвами: «Маса», «Смачна дрянь», «Штучка» і навіть «Смертельний десерт». Втім, не будемо всю провину списувати на перекладацьку братію. Зрештою, вони всього лише включали свою багату фантазію, прагнучи якомога точніше вирвати з банального англійської слівця контекст фільму. Той самий випадок, коли старання пропали даром - продукт вийшов, що називається, неїстівним. У всіх можливих сенсах.
... Сторож якогось видобувного підприємства на обході виявив в снігу дивну білу масу. Чи не шануючи заповіти матінки, він потягнув з підлоги всяку гидоту, яка на смак раптово виявилася солодкою аки цукрова вата. Не минуло й кількох місяців, як випадково знайдена вкусняшка потрапила в чіпкі лапи маркетологів. І вже через півроку прилавки всіх магазинів Америки заполонив новий бренд, від якого без розуму і старий, і молодий.
Продавці сирних скибочок і морозива б'ються в істериці. Чи жарт, їх продажі падають щодня, а святе місце негайно заповнюється сотнями і тисячами упаковок «Штучки». Рецепт новинки нікому невідомий, як і незрозуміло, звідки все-таки сей унікальний продукт потрапляє на столи американців. Конгломерат підприємств вирішує скористатися послугами відомого у вузьких колах промислового шпигуна.
Однак шпигунові вдається розкрити секрет популярного десерту. Більш того, всі, хто був причетний до експертиз і перевірок таємничої маси, несподівано випарувалися. Звільнилися, пішли на пенсію, вирушили на Гаваї або банально завернули ласти. Підписи стоять, продукт продається більше колишнього, а народ і у вус не дме, що часте споживання «штучки» викликає звикання гірше героїнової залежності. Найгірше, що рано чи пізно маса покидає тіло їдця, залишаючи після себе порожній манекен. І судячи з популярності бренду, Новий Світ знаходиться на порозі глобальної катастрофи ...
Ідея, між іншим, цілком собі стоїть. Такий собі продуктовий апокаліпсис, коли нація знищує саму себе, захлинаючись в дифірамбах смачною жратве. Будь на місці Коена постановник з прямими руками, наприклад, Джон Карпентер, то задум міг би вилитися у цікавий проект. Але Коен, будучи справжнім представником ремісничого Голлівуду, і не прагнув вистрибнути зі штанів. Йому було досить освоїти бюджет і видати на гора черговий продукт категорії «Б», якому саме місце в сміттєвому кошику. Рятувало режисера тільки те, що він не був вискочкою або самозванцем, а таким, що відбувся сценаристом, в тому числі працював на телебаченні над популярним серіалом «Коломбо». Правда, не врахував Ларрі, що його писанина, успішно пользуемих в рамках мильних детективних опер, для кіношного формату була надто вже примітивною і нехитрою.
Автори фільму так і не визначилися вкінець з місією. Чи то вони хотіли налякати, чи то розсмішити, чи то застерегти. Убогий соціальний підтекст чергується фатально несмішними жартами, а вид блювотній маси, виповзає з людини, здатний тільки зіпсувати апетит мирно снідають йогуртом обивателю. Від картини за кілометр віє запашним запашком «бюджетності»: такий собі пародійний треш, ліниво лупцюють націю фаст-фуду. Так що назва фільму відображає не тільки сюжет, а й суть того, що відбувається на екрані: нісенітниця.
Тим не менш, при бажанні, у стрічці можна угледіти безліч алюзій на сучасне суспільство споживацтва. Тут вам і злочинну змову виробників, які намагаються дізнатися секретну формулу популярного продукту. І стадне почуття зомбованих мас, які купують не те, що подобається, а те, що по телеку рекламують. І жадібність ділків, готових згодувати своїм співвітчизникам що завгодно, навіть якусь хрень, що тече з землі, аби кишені набити. І, зрозуміло, відважна боротьба за праве діло, коли добре інформована меншина марно намагається напоумити тупе жеруть більшість.
«Смачну дрянь» губить прямолінійність подачі матеріалу і зовсім вже скромний внесок акторського складу, чиї імена навряд чи коли-небудь засяють зірками на «Алеї слави». Втім, парочка відомих осіб в кадрі все ж промайнула. По-перше, Денні Айелло, номінант Оскара і учасник таких стрічок як «Гудзонский яструб», «Леон» і «Останній Дон». По-друге, Пол Сорвіно, якого глядач знає не тільки по численних кримінальним серіалам і фільмам, але і в якості рідного батька лауреатки Оскара Світи Сорвіно («Велика Афродіта» Вуді Аллена). Видно, що професіонали відпочивають нарівні з іншою частиною знімальної групи, відверто не напружуючись, але й не зливаючись в треш.
Ось і виходить, що при всіх очевидних недоліках «Смачна дрянь» являє собою раритетний комедійний фільм жахів з більш-менш пристойним кастингом (виконавець головної ролі Майкл Моріарті, між іншим, неодноразовий номінант престижної телепремії «Еммі»), безглуздим сценарієм і вкрай неохайною реалізацією. По суті, звинувачувати за провал можна і потрібно тільки самого Ларрі Коена, вершиною кар'єри якого є сценарій до динамічного трилера «Стільниковий» (2004). А «Смачна дрянь» заслужено покоїться в рубриці «щось, що змахує на кінохлам» і до перегляду не рекомендується. Хіба що, заради інтересу, до чого може привести повальне захоплення сумнівними кисломолочними продуктами.
