Нарис "Не просто в житті встояти"
Люди і долі
Не просто в житті встояти
Прізвище цього журналіста у мене на слуху ще з дитинства, так як обласну газету «Павлодарську правду» (нині «Зірку Пріїртишья») в нашій сім'ї виписували із завидною постійністю. А, ставши постарше, я завжди із задоволенням читала статті, нариси, замітки, замальовки Павла Васильовича Лефлера. Читала не тому, що вже дуже цікавилася, наприклад, питаннями тваринництва або ходом збирання проса, а тому, що написано про все це завжди було цікаво. Без пишномовності і гасел (але коли було потрібно - з гарним пафосом), він в усі свої матеріали вкладав душу. Хороший, легкий стиль часто присмачують тонким, часом, ледь вловимим гумором. А коли я познайомилася з ним, і ми подружилися, то дізналася, що Павло Васильович такий і в житті: ніколи нічого не ускладнює, цінує хороший гумор, не скупиться на добре слово.
Є в ньому ще одна завидна риса: він ніколи не скаржиться ні на здоров'я, ні на життєві удари. Навіть «Нотатки про трудармійців», опубліковані в кількох казахстанських виданнях, він написав без тих важких подробиць, які панували в таборі, в такій м'якій формі, що недосвідченому читачеві важко було вловити біль, що залишилася на все життя у кожної людини, сьорбнули трудармейского лиха. А він - трудармеец і звідав табірної житухи на повну котушку.
Коли я запитала його, чому він пом'якшив жорстоку правду і не розповів про фізичних і душевних муках табірників, Павло Васильович відповів: «Усім під час війни було важко, ніхто не жив, як на курорті, і скаржитися не пристало ...». Ось - суть цієї людини ...
Народився П.В. Лефлер в Саратовській області, де розташовувалася німецька автономія. Він тільки й встиг закінчити сім класів, як почалася війна. На самому початку війни сім'ю Лефлера разом із земляками занурили в телячі вагони і відправили в невідомість, навіть не давши зібрати речі. Вивантажили «людський вантаж» в Казахстані, на павлодарщіне, в селі Луганськ. Їм, на відміну від багатьох земляків, яких висадили посеред степу, пощастило: вони потрапили в німецьке село, в колгосп «Роті Фане».
Пощастило Лефлера ще й у тому, що їх відразу визначили на польові роботи і оплачували їхню працю натуроплатою. Батька Павла, Василя Петровича, запросили працювати в школу викладачем німецької мови, так як він був учителем. Освічені люди цінувалися в ті роки на вагу золота. Але Василь Петрович відмовився. Не хотілося зайвий раз піддавати сім'ю неприємностей ...
Без відпочинку працювали колгоспники, щоб годувати армію: все для фронту, все для перемоги - це гасло було в ті роки найголовніше всіх інших. Всі чекали закінчення війни, вірили в перемогу над фашизмом. Але село знову знелюдніло. Якщо в перші дні війни більшість чоловіків відправили на фронт, і трудитися на найважчих роботах стали жінки, старі й діти, то новий приплив робочої сили з Саратовської області недовго тішив адміністрацію колгоспу: всіх німців, починаючи з 15 років, забрали в трудові армії. Першими з родини Лефлера у трудармію взяли батька і старшого брата Роберта. Їх направили на Урал. Містили трудармейцев в найжорстокіших умовах. Від голоду і важкої роботи там загинуло дуже багато людей. Потрапив в трудармію на Алтай і Павло, йому було 15 років. По суті, ще молодик, але в ті роки хлопці такого віку вже вважалися чоловіками. Він уже два роки пропрацював у колгоспі, виконуючи разом зі своїми однолітками на фермі і в полі всю чоловічу роботу.
А лихі часи тільки по справжньому і почалися. Виснажлива робота і в холод, і в спеку на лісоповалі, годівля впроголодь, з постійно урізати пайкою хліба через невиконання норми виробітку, вимотувала і лякала своєю безпросвітністю. Життя в ці роки з усією нещадністю показала підлітку свою непривабливу виворіт. На жорстких нарах застелених ганчір'ям ночами зігрітися було неможливо. Бруд і воші замучили всіх. Особливо страждали жінки (табір був змішаним). Вони часто плакали від безвиході - жіночій половині це дозволялося. А Павло вже вважав себе дорослим - чоловіком, хоча іноді так хотілося поплакати, притиснутися до материнського плеча. Він дуже сумував за рідними ...
«Траву ми їли, як корови, - розповідає Павло Васильович, - і часто, пере кропиви або черемші, люди вмирали від завороту кишок. Труїлися грибами, протухлими очищеннями з кухні. Голод не тітка ... ». Якось увечері, повертаючись (за сім кілометрів) в табір після роботи, молодий трудармеец ліг на лежать біля дороги колоди і вирішив більше не вставати. Йому раптом все стало байдуже, жити він більше не хотів. Але Павла підняв односельчанин Фріц Міллер, умовив продовжити шлях і постаратися впоратися зі слабкістю. Чоловік хоч і сам ледве пересував ноги, але все-таки допоміг підлітку доволоктися табору. Що говорити, знаходилися люди, які не втрачали людські якості і в таких суворих умовах, коли від голоду і напруженої роботи люди часто ставали байдужими. Але дорікнути ослаблих за черствість не можна: важке життя перетворювала людину в безвольне і байдуже істота.
Що дивувало трудармейцев: поруч з їх табором розташовувалися табори військовополонених німців і японців, так от - вороги були часом краще і тепліше одягнені і не виглядали такими виснаженими, як радянські німці-трудармійці. (Правда, в трудармії перебували не тільки німці, а й росіяни, поляки, болгари, узбеки, українці і навіть був один китаєць). Полонені мали свій духовий оркестр, часто з їхнього табору доносився спів ... Хіба могли співати в трудармейском таборі замучені непосильною працею і голодом люди з країни Рад ?!
Але важкі прийшла аж не зломили, що не озлобили і не зробили важким характер молодої людини. Правда, суворою гарту Павлу Лефлера вистачило на весь його подальший життєвий шлях.
Після трудармії, в 22 роки, Павло повернувся до батьків у колгосп імені Тельмана в Павлодарської області. Кілька років Ольга Пилипівна, мати Павла, жила одна: вся родина перебувала в трудових таборах. Першим повернувся з трудармії батько. Його комісували за станом здоров'я - дистрофія в останній стадії. Василю Петровичу ще пощастило: не кожному вдавалося вирватися з табору і врятуватися таким чином. Він зі старшим сином працював в одному таборі (в Нижньому Тагілі Свердловської області), і батько, жаліючи підлітка, віддавав йому частенько той нещасний шматочок хліба, який покладався йому. Звичайно, здоров'я йому це не додавало. У колгоспі Василь Петрович влаштувався вчителем у школі і до пенсії вже не міняв роботу.
Після війни життя сім'ї Лефлера складалася по різному. Сестра Павла Ірма свого часу закінчила педагогічний технікум в Саратовській області (її чоловік, до речі, теж), але влаштуватися за фахом в ті роки вона не могла. Ірма працювала учетчіцей в колгоспі. Старший брат Роберт поступив в Омський медичний інститут, блискуче його закінчив і все життя потім працював хірургом. Багатьом павлодарцев добре знайоме ім'я лікаря Роберта Лефлера. Павло, закінчивши з відзнакою курси бухгалтерів, влаштувався за фахом на молзавод в Павлодарі.
Одного разу молодий бухгалтер написав замітку в «Павлодарську правду», обурюючись з приводу обважування в магазині. Замітку відразу опублікували, а Павлу Васильовичу подзвонили на роботу і попросили зайти в редакцію. Він дуже хвилювався, коли перший раз переступив поріг редакції. Йому запропонували стати позаштатним співробітником газети. З новими обов'язками Павло впорався і, мабуть, непогано, так як через кілька років його запросили в штат газети. Ось так круто змінила його життя маленька замітка. Чи думав він, коли її писав, що вона дасть йому путівку в нове життя, що, завдяки їй, він стане не тільки кореспондентом газети, але й членом Спілки журналістів СРСР ....
Сім класів освіти та бухгалтерські курси - це, звичайно, мало для того, щоб працювати кореспондентом в обласній газеті, і Павло пішов у вечірню школу. Отримавши атестат зрілості, закінчив дворічні курси рабкоров. Це вже було деяким підмогою в роботі. Потім було навчання на курсах з перепідготовки кадрів у Вищій партійній школі в Алма-Аті. І так вийшло, що підвищувати кваліфікацію він продовжував до самої пенсії.
Робота йому подобалася, і Павло Васильович Лефлер назавжди пов'язав своє життя з журналістикою. І донині він вдячний за підтримку і допомогу журналістам обласної газети редактору В. Молотову, С. Музалевский, Л. Устюжанінову. Утвердженню в професії сприяло й те, що в сім'ї завжди багато читали. Батько часто влаштовував вечірні посиденьки, і сам вголос читав дітям казки, оповідання. Допомагала хороша бібліотека на селі, де Паша був завзятим книголюбом. Достоєвський, Чехов, Толстой - ці автори назавжди залишилися улюбленими, а їхні твори бажаними. Добре пам'ятає Павло Васильович, коли перший раз взяв у бібліотеці книжку «Містер Твістер» Чуковського (вибирав, яка тонший), а коли бібліотекар тітка Фріда запитала його - про що книжка і сподобалася вона йому, Паша відповів, що не сподобалася. Адже «Містер Твістер» був буржуєм ... Як може сподобатися книга про буржуя ?! У четвертому класі він прочитав на німецькій мові «Тихий Дон» Шолохова, роман потряс його своїм змістом. «Війну і мир» Толстого він теж читав з цікавістю, але часті виноски втомлювали, хоча ті місця, де описувалися військові дії, він перечитував по кілька разів.
Так що сім класів освіти, з якими Лефлер прийшов працювати в газету, не говорили про те, що він був малограмотним і неосвіченим. Також Павло вчився майстерності викладу у батька. Василь Петрович часто на прохання односельчан писав листи їх рідним, а потім вголос зачитував зміст того, хто просив написати, а Паша із задоволенням слухав читання батька. Павло до того ж, на відміну від своїх односельців, знав російську мову. Цьому дітей у сім'ї теж вчив батько.
З усього, що доводилося писати журналісту, П.В. Лефлер віддавав перевагу селу, його проблем і турбот. Він зсередини знав сільське життя, і до того ж був патріотом свого села. Все завідувач сільгоспвідділом обласної газети описував дуже докладно, вкладаючи душу. Він знав стан справ майже в усіх районах та багатьох селах області, знав багатьох керівників і простих трудівників. І його знали теж. Павла Васильовича, крім хороших професійних якостей, відрізняли делікатність, внутрішня культура і стриманість, чемність і доброзичливість. У нього не було ворогів. Він любив людей - і вони платили йому тим же.
Писати доводилося про все: про культуру, промисловості та сільському господарстві, про спорт, про продовольчому постачанні та охороні здоров'я, залізниці, ветеранів війни та праці, про трудівників сіл і заводів. Коли йому доводилося критикувати когось, то і тут він міг знайти такі епітети і слова, що ніхто не був ображений, принижений, але визначеність позиції в таких матеріалах була неодмінною відправною точкою, і не звернути увагу на таку критику було просто неможливо. Його відрізняли спостережливість, а головне - вміння дохідливо піднести побачене і почуте читачеві. П'ять років Павло Васильович був завідувачем сільськогосподарським відділом, п'ять - завідувачем партійного життя і п'ять - завідуючим відділом радянського будівництва. 25 років він віддав улюбленій роботі ...
У редакції П.В. Лефлер багато років був беззмінним партійним лідером. Я запитала його: не заважали чи громадські навантаження основній роботі, адже якщо судити по газетам - писав він багато. Коли встигав? Він відповів, що - ні, не заважали. Правда, часто доводилося писати ночами, щоб вранці матеріал лежав на столі редактора, але коли це робиш із задоволенням, то і час на все знаходиться.
Поступово коло його роботи ширився. Він на запрошення кількох республіканських газет і журналів активно співпрацював з ними, причому за багато років. Німецькі газети «Нойєс лебен» (виходила в Москві), республіканська «Фройндшафт» (Цілиноград) вели з П.В. Лефлером активне листування. Редактор «Нойєс лебен» якось написав П. Лефлера таку фразу: «У Вас рука добре перо тримає ...». Він досі вважає, що кращою похвали в журналістському справі і бути не може. Жоден з його матеріалів, які він відправляв на публікацію, не залишалася без уваги. Його навіть запрошували на постійну роботу в якості кореспондента в «Фройндшафт», але йому не хотілося їхати з Павлодару. Павло Васильович співпрацював з газетами «Известия», «Цілинний край», «Молодий цілинник», журналом «Партійне життя». Багато публікації з цих видань він дбайливо зберігає в своєму архіві, також там зберігаються численні листи, грамоти, медалі. У їх числі медалі: «За освоєння цілини», «За доблесну працю» - до 100-річчя з дня народження В.І. Леніна, «Ветеран праці», пам'ятний знак Верховної Ради СРСР на честь 25-річчя освоєння цілинних земель, нагороди на честь ювілейних дат. А найдорожча нагорода - «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 41-45 років».
П.В. Лефлер обирався делегатом від Павлодарської області на всі німецькі з'їзди і в Москву і Алмати. Там він часто знайомився з багатьма знаменитими людьми, з якими потім підтримував ділові або дружні зв'язки. На одному із з'їздів він познайомився з видатним німецьким діячем і письменником Віктором Бергером, за публікаціями якого постійно стежив з незгасним інтересом. В. Бергер теж пройшов важкими дорогами трудових таборів - він тонкий психолог, майстерно володіє пером. Для Павла Васильовича це знайомство було приємним і плідним.
Павло Васильович Лефлер ніколи не відмахується від молодих, початківців кореспондентів, коли вони просять допомогти, підказати, як це роблять деякі корифеї журналістики. Доброзичливість досвідченого талановитого журналіста і його розташування до людей дають молодим надію і впевненість у своїх силах. І молодь йшла до нього вчитися. Я, свого часу, теж часто зверталася до Павла Васильовичу за допомогою і вдячна йому за навчання і цінні підказки в роботі.
І на пенсії П. В. Лефлер не "сидить на печі». Він продовжує активно працювати в суспільстві «Відродження» німців по Павлодарської області, він член правління товариства. Також його обрали членом ради старійшин при акім міста. Пенсіонер продовжує співпрацювати зі своєю улюбленою «Зірочкою» і з деякими республіканськими виданнями. Ніколи йому не відмовляють у публікації. Все, що він пише, йде в справу. Його роботи завжди в ціні, а самого пенсіонера від душі вітають в рідній редакції.
На його семідесятіпятілетію товариство німців «Відродження» підготувало святковий захід в музичному коледжі. Урочиста частина закінчилася великим концертом, в якому взяли участь слов'янський, німецька, грецька центри, музиканти та солісти музичного коледжу, хорові виконавці міського будинку культури. Привітали П.В. Лефлера з ювілеєм представник акима міста, заступник голови Малої Асамблеї народів Казахстану, керівники районів, представники національно-культурних центрів, а також йому вручили численні грамоти, листи подяки. 55 років життя віддано коханому Павлодар, багато сил і старань вкладено в його процвітання допомогою гострого пера.
... На жаль, до наступного свого ювілею Павло Васильович не дожив всього лише два місяці. На його похоронах було дуже багато народу, багато живих квітів, щирих слів жалю з приводу його смерті, багато плакали. Це був світлий, добрий чоловік, з яким на землі живеться трішки легше ...
2007
Стаття увійшла в ювілейну книгу - до 90-річчя з дня заснування газети «Зірка Прііртишья» - «Зірка долі моєї» в 2008 році-опублікована в газеті «Зірка Прііртишья» 5 квітня 2007 до 80-річчя з дня народження героя статті. 21-27 листопада 2003 опублікована в газеті «Альгемайне Цайтунг» в Алматі. П.В. Лефлер помер у січні 2007 р
Стаття увійшла в мою літературну сторінку на сайті «Німців Поволжя» у розділі «Творчість російських німців» - лютий 2013
