Спогади (продовження). Шкільні роки.
Під час війни до нас стали прибувати полонені. В основному, це були румунські солдати. Годували їх, очевидно, неважливо. Та що говорити, і самим щось було голодно. Їх часто можна було побачити у помийних ящиків, які шукають чогось їстівного. Ми шкодували їх і іноді пригощали то шматочком хліба, то ще чимось. Вони давали нам монети з написом Lei, з чого дорослі і зробили висновок, що це румуни. Ще не особливо розбираючись в національності, думаючи, що всі, хто воював з нами, німці, ми дражнили їх:
- Гітлер капут!
Деяким це сильно не подобалося, і вони гнівно щось відповідали нам на своїй мові. Але більшість залишалося байдужими до наших дражнилки.
У школу я пішов у 1944 році. Це була початкова школа №4, що розташовувалася в дерев'яній будівлі полубарачного типу. Першою моєю вчителькою була Віра Василівна Гостєва, жінка рудувата, схильна до повноти. Про вік її я не маю жодного уявлення. У дитинстві всі дорослі здаються старими. Навчався я добре. У той час справжні шкільні зошити були рідкістю. Я, наприклад, писав на зворотному боці використаної діаграм-ної стрічки від самописних приладів, яку мама приносила з роботи. Цю стрічку нарізали і зшивали зошитом. Портфель мені заміняла сумка від протигаза.
За гарне навчання мене послали в «Артек». Це було в рік закінчення початкової школи, навесні 1948-го. Про це ніколи не забути. Я вперше побачив море і вирішив, що неодмінно зв'яжу з ним своє життя, стану моряком. В «Артеку» я в перший раз в житті закохався, закохався в нашу виховательку. Імені її, я на жаль, не пам'ятаю. Вона майже весь час проводила з нами, а перед сном читала нам казки. Все це відбувалося три роки після закінчення війни і в таборі, як і по всій країні, було ще багато руїн.
У табір до нас приїжджав легендарний льотчик, тричі Герой Радянського Союзу Олександр Іванович Покришкін. У мене довгий час зберігалася його фотографія, але потім вона кудись пропала.
На пам'ять про «Артек» я повіз із собою сувенір - маленького краба під скляним кол-пачки. Цей сувенір я не зберіг: скло розбилося. Скільки ж було тоді сліз! Відвозили з «Артеку» нас на автобусах. На горі, з якої ще видно було море, автобуси зупинилися, і ми зі сльозами попрощалися з ним.
Після закінчення початкової школи, в 1948 році я вирішив втілити свою мрію стати моряком в життя і ми з мамою поїхали в Ленінград. Я хотів поступити в Нахімовське вчили-ще. Я жив у гуртожитку училища, а мама - на квартирі у знайомих. Тоді я вперше по-знайомився з військовою дисципліною. Щоразу під час повірки, коли, офіцер виробляє повірку, спотикався на моїй не російського прізвища, я вискакував з ладу і підбігав до нього, щоб підказати йому правильну вимову, на що кожен раз отримував суворе - стати в стрій.
Вступити в училище мені не вдалося, хоча я і був упевнений, що склав іспити добре. Це тепер є різні конфліктні комісії, де можна дізнатися свої екзаменаційні оцінки, а тоді нічого цього не було. Але були вже, напевно, і корупція і протекціонізм. Довелося повертатися в наше маленьке містечко.
Поступив я вже на повну середню школу. Хлопчики і дівчатка тоді навчалися окремо. З вчителів тієї пори я пам'ятаю тільки двох: вчительку російської мови і літератури Ольгу Яківну та вчителі математики Володимира Васильовича Личева. В.В.Личев мав прізвисько Володя або Дядя Володя. Це був високий, енергійний, сильно окающій, як, втім, і багато волжани, чоловік. Ось манера звернення Дяді Володі з учнями:
- Впрорпронпров, до дпроську!
Воронов невпевнено йде до дошки, щось мимрить, то і справа очима просить клас по-могти. Не вивчив адже урок. А Дядя Володя невблаганний:
- Сідай, продин!
Дядя Володя і ляпаса міг відпустити, але ніхто на нього не ображався і нікому не скаржився, знали - за справу.
У ці роки я багато читав серйозної літератури. Прочитав чотири томи з шести «Вели-кого Моураві» А.А.Антоновской про легендарного грузинському полководця і політичного діяча Георгія Саакадзе, почав читати «Війну і мир» А.Н.Толстого, прочитав книгу про кругосвітню подорож Дарвіна на кораблі «Бігль» . Мені подобалося читати про подорожі, пригоди. Захопився я в той час і англійською мовою. У мене досі зберігається російсько-англійський словник 1948 видання. На мій превеликий жаль англійською мовою я так і не опанував до такого рівня, щоб читати і говорити вільно, хоча і вивчав його після школи ще й в інституті. Мабуть, недосконалою була методика вивчення іноземних мов, а бажання щось було.
