Для чого був народжений Дон-Кіхот?
«Дон-Кіхот» Мігеля Сервантеса (1547-1616) - Досі одна з найбільш видаваних у світі книг. Не скажу: найбільш читаних. Багато цю товсту книгу, що складається з двох томів, так і не подужали. Але навіть ті, хто «Дон-Кіхота» не читав, про історію лицаря сумного образу знають.
Літераторам відомо: читача важко захопити позитивним персонажем. Дон-Кіхот, мабуть, - єдиний позитивний персонаж у світовій літературі, книжку про якого читати надзвичайно цікаво. Невже це - виняток із правил? Або, може бути, хитромудрий ідальго все ж герой не зовсім позитивний?
Насправді ті, хто читав цю книгу ще за життя автора, нічого позитивного в Дон-Кіхота не бачили і безжально сміялися над пригодами невдачливого продовжувача справи лицаря Ланселота. Чого, в кінцевому рахунку, і домагався Сервантес, для чого, власне кажучи, він і написав свій роман.
За що ж письменник тримав зло на невинного начебто дурника з провінції?
Щоб зрозуміти це, слід згадати історію Іспанії. Тут майже вісім століть йшла нескінченна війна між християнами і мусульманами. Цю війну прийнято називати Реконкистой («відвоювання»). У восьмому столітті мусульмани захопили майже весь Іберійський півострів за винятком північних, гірських, областей. Уцілілі на півночі християнські королівства раз у раз воювали один з одним (нерідко вдаючись в цих міжусобицях до допомоги мусульман). Але все ж поступово вони об'єдналися і почали відтісняти маврів на південь.
На картах в підручниках хід Реконкісти на Іберійському півострові найчастіше зображують як безперервне наступ християн з півночі на південь. Однак ці краї були занадто слабо населені. Тому про настання чиїх би то не було військ суцільним фронтом не могло бути й мови. Для стрімкого нищівного удару у протиборчих сторін елементарно не вистачало воїнів. Тому просування християнських військ на південь було дуже повільним. Нечисленні населені пункти раз у раз переходили з рук в руки. А крім них на пустельному гірському плато закріпитися було ніде.
Тому на відвойованих землях християни почали будувати замки. Ці замки розташовувалися на відстані приблизно дня шляху один від іншого. Замок - «кастель», країна замків - «Кастилія». Так назвали королівство, навколо якого стали збиратися землі, які утворили нинішню Іспанію.
Основною військовою силою християнських армій в постійній війні з мусульманами були лицарі ордена госпітальєрів. Багато хто з них перебралися на Іберійський півострів після вигнання хрестоносців з Святої землі.
Крім лицарів, професійних воїнів, увінчаних титулами, в Реконкісті брали участь також і ідальго. Жодними документами свою приналежність до шляхетного стану вони довести не могли. Їх привілеї підтверджувалися тільки особистою хоробрістю і популярністю серед інших воїнів. А головною надією кожного ідальго було те, що король дізнається про його подвиги і нагородить сміливця повноцінним титулом. Якщо не герцога або графа, то хоча б барона.
Постійна війна не сприяє розквіту культури. Уявлення про тодішньому співвідношенні культур християнської і мусульманської частини Іберійського півострова найкраще дає розкішна соборна мечеть (Мескіта) в Кордові, спорудження величне і чарівне. Її будівництво в основному завершилося в кінці 10-го століття. Мескіта збереглася у всій своїй красі тільки тому, що після завоювання Кордови в 1236 році у християн просто не вистачило ні сил, ні вміння, щоб її зруйнувати. Тільки прорубали в центрі величезної мечеті стелю і розмістили тут невелику церкву.
А ось мечеть в Севільї християнам все ж знести вдалося. Правда, не повністю. Прекрасний мінарет Хіральда був перетворений на дзвіницю. А поруч у 1401-1519 роках збудували величезний і по-своєму величний собор, який, ймовірно, занесений в книгу Гіннеса. Собор у Севільї - найбільший готичний собор в світі і самий останній собор, побудований в цьому стилі. По всій решті Європи готика в ті часи вже давно пішла в минуле.
Іспанська література теж відстала від іншої європейської красного письменства на кілька століть. Давно забуті лицарські романи користувалися у лицарів і ідальго (звичайно, у тих, хто вмів читати) шаленою популярністю і видавалися ще за життя Сервантеса. «Дон-Кіхот» був написаний ще й для того, щоб поховати, нарешті, цей жанр.
Роман вийшов у світ в 1605 році, через сто років після закінчення Реконкісти. В Іспанії за цей час відбулися великі зміни. Країні давно вже не було потрібно таку кількість полум'яних героїв, як раніше. Одні пасіонарії попливли в невідомі краї, за океан. (Дякуємо Христофору Колумбу, що відкрив новий континент!) Інші воювали, переробляючи во славу свого короля карту Європи. Однак неабияку кількість благородних донів осіло в провінції, де вони вели життя бідну, але горду. Тобто, мріючи виключно про військові подвиги, ці сільські ідальго ні в якому разі не включалися в будь-яку корисну мирну діяльність. Як можна? Раптом завтра війна, а я устамші!
Переконувати в чому-небудь їх благородія було справою безглуздим. Тим більше що якогось там Мігеля де Сервантеса Сааведра, хоча і хороброго воїна, але людину з сумнівною родоводу, який займався до того ж таким мерзенним справою, як збір податків, ці самі благородія і слухати б не стали. Залишалося тільки одне: зрадити цих сільських індиків осміянню. Дати одному з них в руки старе спис, одягнути в лати, покриті іржею, посадити на напівдохлу шкапу і пустити по просторах рідний Ламанчі на війну з вітряками.
До речі про вітряних млинах. Вони були експортовані з Голландії, яка в 1556 році стала частиною Іспанського королівства, і вважалися в метрополії останнім досягненням техніки. До цього на Іберійському півострові зерно мололи вручну. Ось ще один показник страшної відсталості країни! Так що один з перших подвигів Дон-Кіхота з Ламанчі говорить не тільки про душевний нестямі героя, а й про те, як далеко він опинився позаду свого часу. Тільки людина, що просидів в глушині багато років, міг пропустити впровадження в повсякденне життя такого корисного винаходу, як вітряк. І вибравшись прогулятися по околицях у пошуках пригод, злякатися стоять то тут, то там дивних білих веж-велетнів, повільно розмахують руками-крилами. Злякатися і з переляку атакувати їх.
