Хто вони, бомжі? І чи можна їм допомогти? Частина 2
Від суми та від тюрми не зарікайся! Ця стара приказка вимовляється зараз з великою часткою іронії. Але чи так уже захищені ми від того, щоб не опинитися «Викинутими» на вулицю, або від попадання в «казенний дім»? Вже зі мною щось такого не може статися ніколи! Я розумний, вихований, у мене хороша робота і відмінна сім'я! Добре, якщо так, але навіть у цьому випадку гарантії не опинитися на вулиці немає!
В кінці 80-х, початку 90-х років минулого століття, під час поділу СРСР, чимало людей опинилися в ситуації, коли у зв'язку з вимушеним переїздом, а точніше, втечею з відокремилися республік, люди виїжджали буквально «в нікуди»! Зібравши найбільш цінне, а часто не встигнувши навіть цього, люди виїжджали від війни, від дискримінації в більш спокійні, мирні райони. На батьківщину! І тут з'ясовувалося, що там їх ніхто не чекає! Цілком благополучні сім'ї опинилися за бортом нормального життя в один момент. Добре, якщо були родичі, які могли дати притулок хоча б на час, а якщо ні?
І тисячі людей поповнили собою ряди бомжів. При цьому це не ті класичні бомжі, яких ми звикли бачити на вулицях. У них є документи, як правило, багато хто має статус біженця або вимушеного переселенця і нехай мінімальну, але підтримку від держави (хоча це й рідкість, але не сказати про це - значить покривити проти правди). Але ось отримати роботу, якось влаштувати сім'ї вдалося далеко не всім! І причин тут декілька.
Перша і, мабуть, найголовніша з них - ніхто не був готовий до такого масового переселення. Звичку думати про країну як про «єдиної і неподільної» не так-то просто виявилося «витравити» зі свідомості, і, перш за все, самі чиновники виявилися не готовими до цього. От і вийшло, що на словах всі готові були допомогти, але ні грошей, ні площ для розміщення такої кількості людей просто не було! І люди були надані самі собі. Людина, тільки вчора мав хорошу роботу, свій будинок або квартиру, сьогодні змушений був тулитися в одній кімнатці з ще трьома-чотирма такими ж, як він сам, вимушеними переселенцями, роботу за фахом знайти фактично не представлялося можливим, а сім'я жила зовсім в іншому місці. Ось реалії того часу. І багато хто просто зламалися. Звинувачувати їх за це? Не знаю! Я не ризикнув би, а Ви?
Ну а друга причина - це інерція самих переселенців. Уявіть собі людину, все життя проживав у великому місті, працюючого на великому заводі або в інституті, і тут йому пропонують будиночок в селі! (Була така програма - спроба розселити вимушених переселенців по селах, благо порожніх будинків в російському селі, на жаль, вистачає). Мало хто ризикне змінити міську «цивілізовану» життя на «крутіння хвостів» коровам. А хто все ж ризикнув, дуже швидко переконався, що роботи в селі просто немає! Причому ніякої. Та й місцеві жителі не особливо привітно зустрічали чужинців.
Звичайно, відсоток тих, хто опустив руки і перестав боротися, серед вимушених переселенців не такий високий, але й не малий! І ось таким, абсолютно не втраченим для суспільства людям, можна і потрібно допомогти! А то зараз вже ніби й забули, що ця проблема нікуди не поділася, і якщо раніше, ні-ні та й промайне в пресі повідомлення про такі сім'ї, що живуть в нелюдських умовах, то тепер такі публікації все рідше і рідше можна зустріти на сторінках газет і журналів. Складається враження, що проблема вирішена. Але це не так! І не можна заспокоюватися, поки про це явище не можна буде сказати: так, було колись, це був складний період, але ми всі разом змогли його подолати!
