Чи легко, потіснивши чоловіків, стати першою? Легендарний капітан далекого плавання Анна Щетиніна

У наші дні жінки все частіше займають, здавалося б, споконвічно чоловічі посади. Це вже стає звичним. Але яким було тим, хто першими зважилися потіснити чоловіків там, куди жінок традиційно не підпускали і близько?

26 лютого 1908 на невеликій станції Океанська під Владивостоком в сім'ї стрілочника Івана Щетиніна народилася дівчинка, названа при хрещенні Ганною. Хто б тоді знав, що з часом її ім'я з повагою будуть вимовляти сивочолі «морські вовки» з різних країн світу, і воно навіть з'явиться на морських картах. Часи були важкі й голодні, родині не раз доводилося переїжджати, поки на початку 20-х років не оселилися на станції Седанка (в наші дні це ближній передмістя, 7 км від Владивостока).

Море з дитинства увійшло в життя дівчинки, адже де б сім'я не жила, воно було поруч. Коли Анна в 1925 році закінчила школу, сумнівів у виборі професії у неї не було. Дівчині вдалося вступити на судноводійної відділення Владивостоцького морського технікуму. Уже в роки навчання почала плавати на морських суднах, спочатку учнем, а потім матросом.

У 1929 році Анна закінчила технікум і отримала направлення в Камчатское пароплавство, де за п'ять з невеликим років пройшла шлях від матроса до капітана далекого плавання - кар'єра на ті часи небувала. Важко сказати, не вистачало тоді кадрів або ж до такої міри довіряли молодим, але за своїм першим судном Анна Щетиніна вирушила в Гамбург, звідки їй належало перегнати пароплава «чавичі» на Камчатку.

Можна уявити, як витягнулися особи гамбургських кораблів, коли отримувати пароплав прибула жінка, якій ще не виповнилося й тридцяти років. Саме тоді про неї і почала активно писати іноземна преса, як ніяк подія тягнуло на повноцінну сенсацію - у «Рад» капітаном далекого плавання стала зовсім юна жінка. Газетярі навіть її маршрут до Камчатки по Північному морському шляху не полінувалися відстежувати, але були розчаровані - пароплав прибув у порт приписки в строк і без будь-яких пригод. Серйозних подій на її капітанський століття, а він був довгий, ще вистачить, але вони попереду.

Перші роки Ганні довелося здійснювати рейси в Охотському морі, «славиться» своїми штормами і підступністю. Уже в лютому 1936 морі перевірило молодого капітана на міцність. Пароплав «чавичі» був затертий льодами, і протягом 11 діб екіпаж боровся за його порятунок. Весь цей час капітан Щетиніна не покидала містка, керуючи екіпажем і вибираючи момент, щоб вирватися з крижаного полону. Пароплав був врятований і практично не отримав пошкоджень.

1936 був відзначений для Ганни Іванівни Щетиніна ще однією знаменною подією - вона отримала свою першу державну нагороду, їй вручили орден Трудового Червоного Прапора. Погодьтеся, що в 29 років стати не тільки капітаном далекого плавання, але ще й орденоносцем, це і для чоловіків в ті роки було великою рідкістю. «Капітан Анна», як її стали величати колеги чоловіки, не просто продемонструвала найвищий професіоналізм, а й завоювала повагу досвідчених капітанів, а це ой як не просто.

У 1938 році Щетиніну призначили начальником рибного порту. Посада відповідальна, але берегова, а засиджуватися на березі Анна не збиралася. Як тільки представилася можливість, виїхала на Балтику і вступила на водіїв суден факультет Ленінградського інституту водного транспорту, де за два з половиною роки встигла закінчити 4 курсу. Продовжити навчання завадила війна.

У важких умовах перших місяців війни Анна Щетиніна на пароплаві «Саулі» здійснювала воістину «вогняні» рейси, перевозячи різні вантажі і війська, брала участь в евакуації Талліна. Той час було скупим на нагороди, але капітана Щетиніну порахували гідної бойового ордена Червоної Зірки. У поданні було написано «За зразкове виконання завдання уряду і військового командування і проявлену мужність в операціях на Балтиці».

Восени 1941 року Щетиніна повернулася на Далекий Схід, де протягом війни командувала різними судами, перевозячи вантажі, у тому числі і по Ленд-лізу. Не раз ходила в Америку і Канаду, де її завжди дуже тепло зустрічали. Під час чергового рейсу, поки йшла погрузка, її запросили на екскурсію до Голлівуду, де не тільки показали «фабрику мрій», а й вручили оригінальний подарунок - іменну грамплатівку з «Інтернаціоналом» у виконанні російських емігрантів, випущену в єдиному екземплярі фірмою «Columbia» .

У 1945 році Ганні Іванівні довелося взяти участь і в бойовій операції, висаджуючи десант на Сахалін. Після війни знову повернулася на Балтику, треба було закінчувати інститут. Але до навчання вдалося приступити не відразу. До цього довелося покомандувати кількома судами Балтійського пароплавства і навіть стати учасником серйозної події - села на пароплаві «Дмитро Менделєєв» на рифи. Туман для капітана не виправдання, тому Щетиніну покарали, хоч і своєрідно - відправили на рік командувати лісовозом «Баскунчак».

Продовжуючи ходити на суднах, Щетиніна відновила навчання в Ленінградському вищому інженерному морському училищі, де заочно закінчила 5 курс судноводійного факультету. У 1949 році, ще до здачі держіспитів, Ганні Іванівні запропонували перейти в училище на викладацьку роботу, адже досвід судноводіння у неї був просто унікальним. До 1960 року А.І. Щетиніна пропрацювала в ЛВІМУ, була старшим викладачем, деканом судноводійного факультету, начальником кафедри.

З 1960 року Щетиніна навчала майбутніх моряків у Владивостоцькому вищому інженерному морському училищі. Цікаво, що навіть ставши педагогом, Ганна Іванівна не залишила капітанський місток. У літній період ходила капітаном на суднах Балтійського або Далекосхідного морського пароплавства (навіть навколосвітню подорож здійснила на «Охотске») або керувала практикою курсантів.

1978 Ганні Іванівні Щетиніна присвоїли звання Героя соціалістичної праці. До речі, привласнили з другої спроби, перше подання було ще в 1968 році (до 60-річчя), але тоді щось не склалося.

У капітана далекого плавання Анни Щетиніна була і особисте життя, хоча і не особливо щаслива. Ще в 1928 році вона вийшла заміж за Миколу Качімова, який працював тоді радистом на риболовецьких судах. Згодом він очолював у Владивостоці радіослужби рибної промисловості. У 1938 році був заарештований, але через рік реабілітований. До війни працював у Москві в радіоцентру Наркомрибпрома. У 1941 пішов на фронт, служив на Ладожской військової флотилії. Помер Микола Пилипович в 1950 році. Дітей у сім'ї не було.

Ганна Іванівна багато часу приділяла громадській роботі, була членом Комітету радянських жінок, членом Спілки письменників (написала дві цікаві книги про флот і моряків), з 1963 року очолювала Приморський філія Географічного товариства СРСР.

Померла Анна Іванівна Щетиніна 25 вересня 1999 і була похована на Морському цвинтарі міста Владивостока. На згадку про першу жінку-капітана далекого плавання її ім'я присвоєно мисі в Японському морі. На будівлях школи, яку вона закінчила, і училища, в якому викладала, встановлені меморіальні дошки. Але головним пам'ятником легендарному капітану стала вдячна пам'ять тисяч моряків, яких вона вивела в океанські простори.