Як змусити фірми платити за рахунками? Історія однієї жінки
Якось раз в самий розпал фінансової кризи мене викликав директор видавництва, в якому я мала задоволення працювати.
Мала задоволення, поки там платили нехай невелику, але регулярну зарплату. Коротше кажучи, місяці три назад ще платили, а потім чомусь перестали.
Директор, дивлячись на мене сумними очима баранчика перед Курбан-байрамом, косячи на мій вже явно намітився живіт з майбутнім подарунком для чоловіка - Степаном Олексійовичем Плотніковим семи місяців від зачаття - сказав:
- Шановна Марія Іванівна, наше видавництво останнім часом зазнає певних труднощів з готівкою. З безготівковими теж, як ви розумієте, проблема. Але зараз мова не про це. Хочете отримати свою зарплату?
- А як же, - відповіла я і вирішила: «Зараз буде домагатися».
Але директор задумав зовсім інше:
- Розумієте, у нас є ряд боржників. Рекламу їх ми вже розмістили, а платити вони й не думають. Посилаються, як тепер і все, на тимчасові труднощі. У вас, здається, завжди був непогано підвішений язик. Давайте допоможемо рекламному відділу. Скачайте у фірму таку-то. Вони мені гроші мої віддадуть, а я вам ваші. - І, попереджаючи мої законні заперечення, - Я дам вам свою машину!
І довелося мені, редактору одного з розділів ведучого в минулому економічного тижневика, стати викидайлом боргів. Діяла я так.
Сідаючи в персональний автомобіль директора, я насамперед прала з лиця весь макіяж і перетворювалася з молодою, красивою жінки в селянку з села Кукуева. Машина під'їжджала до головного входу офісу. Я, крекчучи і стогнучи, виходила і мовчки йшла повз охоронця. Той, поглядаючи на мій живіт, з розумінням відчиняв свій шлагбаум. У рідкісних випадках з мене вимагали перепустку. Тоді я відповідала приблизно так:
- Зараз у мене відійдуть води, і я почну народжувати прямо на твоєму КПП.
За два місяці моєї колекторської роботи не знайшлося жодного охоронця, який би мене не пропустив. Потім, потрапивши у фірму, я відразу йшла повз схвильованих моєю появою секретарок в кабінет Головного Особи. Там падала на стілець, а якщо був диван, то на диван, і мовчки і жалібно дивилася знизу вгору на Головне Особа. Майбутній начальник рекламного відділу Степан Олексійович з мого живота навчався у мами, як треба працювати.
Головне Особа, не знаючи, як вести себе в присутності вагітної і явно готової народити прямо в його кабінеті жінки, цікавився, якого ляда я розляглася в його персональному кабінеті і перервала розкладання пасьянсу «Косинка» на комп'ютері.
Я у відповідь простягала підписані ним до кризи договору і виразно показувала на свій живіт.
Йшла тільки з копією платіжки, на якій стояла позначка банку. Якщо платили готівкою, то теж не відмовлялася.
За два місяці прострочена дебіторська заборгованість видавництва була зведена до нуля.
Наш директор плакав, коли у мене і справді відійшли води прямо під час відвідування великої німецької фірми. Хоча та й заплатила без розмов відразу на півроку вперед, аби мене відвезли скоріше в пологовий будинок.
На виплачену мені видавництвом законну премію я купила народженому незабаром Степану Олексійовичу хорошу імпортну коляску. Себе відправила в спа-салон для відновлення втраченої під час позапланової роботи зовнішності. А чоловікові допомогла закрити кредит на машину.
Тепер сумую в декретній відпустці і думаю, чим би ще допомогти своєму рідному видавництву ...
