Для чого потрібен був Державний знак якості СРСР?

Після отримання диплома мені довелося деякий час пропрацювати на кафедрі фізики одного провінційного інституту. Робота була грошова. Додатковий заробіток давав так званий господарський договір, укладений з одним з оборонних підприємств.

Переглядаючи річний звіт по виконаній роботі, я звернув увагу на те, що вихід придатної продукції становив близько 25%.

«Нічого собі!» - Поділився я враженням зі старшим товаришем. І почув від нього відповідь, що це нормальний відсоток виходу для оборонної галузі. А на «громадянці» критерії приймання були більш «демократичними». Тому-то майже всю складну техніку прямо з магазину несли в майстерню, на доведення. Те ж саме було і з автомобілями. Мій співрозмовник незадовго до нашої розмови купив машину і, будучи людиною досвідченою, тут же завів знайомство з відомим на весь місто автомеханіком.

Низьке якість продукції стало каменем, об який запиналися всі спроби модернізувати радянську економіку. Якщо до початку 1960-х років вона ще якось могла конкурувати з економікою західної, принаймні, у сфері виробництва озброєнь, то в наступні роки з'явилися однозначні ознаки відставання. Ось тоді-то, в середині 1967 року в СРСР був затверджений державний знак якості.

Нове - це добре забуте старе. До революції в Росії існував своєрідний знак якості. Це було звання «Постачальник Двору Його Імператорської Величності», яке присуджувалося міністерством Імператорського двору. Головне завдання цього міністерства полягала в постачанні всім необхідним членів імператорського прізвища і всіх, хто їх обслуговував. Таким чином, його представники прекрасно розбиралися як в номенклатурі, так і в якості вироблених під покровом двоголового орла товарів, а також і в цінах цих товарів. Ось за високу якість виробленої продукції і за помірні ціни, за якими ця продукція поставлялася, присвоювалося звання Постачальника Двору Його Імператорської Величності.

Давалося воно на два роки, вимагало повторного підтвердження і у спадок не передавалося. Незважаючи на такі високі вимоги, виробники найрізноманітніших товарів боролися за це звання. Увінчати свою продукцію або вивіску державним гербом значило отримати визнання найширшого кола покупців.

У Росії написом «Постачальник Двору Його Імператорської Величності», а також належним при цьому державним гербом, були помічені багато предметів. Серед них: автомобілі «Руссо-Балт», мармелад фабрики А. Абрикосова, калоші петербурзької гумової фабрики «Трикутник», кондитерські вироби фабрики Адольфа Сіу. Після революції фабрика А. Сіу стала називатися «Більшовик». У 1990-і роки поруч зі словом «Більшовик» стали поміщати рік створення компанії - 1855. Одне це поєднання викликало посмішку. Якби ще воскресили напис «Постачальник Двору Його Імператорської Величності» - то-то був би привід посміятися!

Систему взаємини виробників з державною владою в Росії скопіювали з системи, що склалася у Великобританії ще в 17-му столітті. Звання постачальника двору стало тут особливо почесним під час королеви Вікторії. Ця королева-довгожителька правила 64 роки. За роки її правління звання постачальників королівського двору отримали понад 2000 компаній.

Символ Державного знаку якості СРСР являв собою п'ятикутник, всередині якого розміщувався значок, схожий і на ваги - символ точності, і на першу літеру слова «якість», чомусь покладену на бік. Роботяги в цехах по цьому приводу жартували: «Якість поставили раком».

Вводячи в СРСР знак якості, радянські керівники діяли радянськими ж методами, тобто використовували не стільки матеріальне стимулювання, скільки моральне. Ціна продукції зі знаком якості залишалася на тому ж рівні. А в поєднанні з радянською централізованою системою постачання присвоєння знака якості товару абсолютно не впливало на збут цього товару. Таким чином, присвоєння знака якості не приводило до реального підвищення якості виробленої продукції. Не кажучи вже про наближення до рівня світових стандартів, про які ніхто, крім виїжджали за кордон, і поняття не мав. Для залишалися в межах Батьківщини цього міфічного рівню цілком відповідали румунські меблеві гарнітури, югославські жіночі чоботи і транзисторний приймач «Спідола» виробництва ризького заводу ВЕФ. Так, ще й печиво «Ювілейне», яке випускається московської кондитерською фабрикою «Більшовик».

Зате скільки було шуму в пресі і на телебаченні! Втім, це вже нікого не дивувало. Як відомо, з перших років радянської влади партійне керівництво промисловістю перетворилося на кампанійщину і підтасовування результатів роботи. Боротьба за присвоєння тієї чи іншої продукції державного знака якості СРСР винятком не стала. Ідеологічний мотив був найголовнішим. Говорячи мовою «Фейсбуку» та інтернет-форумів, «ідеологія рулювала».

І ще як рулювала! Вже на самому початку на перший план ставилося пропагандистський ефект. Спробуйте вгадати, коли і які вироби отримали найперший знак якості? Електродвигуни виробництва московського заводу імені Володимира Ілліча! І якраз в день народження цього самого Ілліча, 22 квітня 1967!

Далі все покотилося по торованих рейках. Отримання Державного знаку якості СРСР обіцяло керівникам підприємств премії, державні нагороди та кар'єрний ріст. Тому дуже скоро змагання за «почесний п'ятикутник» стало змаганням в «пробивний силі» начальників, а не в реальному якості виробленої продукції. Відповідно, ціна цієї «нагороди» впала. І анекдот, який закінчувався фразою «у нас на лайні обов'язково б знак якості поставили», вже нікого не смішив.