Звідки життя на Землі?
Ще в 60-і роки XX століття Дж.Оро з університету Х'юстону висловив припущення, що на поверхні деяких «небесних каменів» - метеоритів - можна виявити ті органічні сполуки, амінокислоти, які стали основою життя на нашій планеті. Спочатку на цю гіпотезу ніхто не звернув уваги. Однак пізніше вона підтвердилася експериментально: на поверхні так званих вуглистих хондритів, що становлять близько 5% падаючих на Землю метеоритів, дійсно були виявлені подібні з'єднання.
Знайдені відповіді і на питання такого роду: «Як саме амінокислоти вціліли, коли метеорит« продирався »крізь атмосферу?» Одна з найбільш поширених версій свідчить, що ці речовини попросту здуло з поверхні метеорита в самих верхніх шарах атмосфери, і вони вже потім самостійно « парашютіровалі »на поверхню Світового океану, де і отримали належні умови для подальшого розвитку. Ті ж сполуки, які залишилися на поверхні самого метеорита (де і були потім виявлені), могли вціліти, прикриті товстим шаром льоду, яким був спочатку покритий метеорит.
Таким чином, ми несподівано для себе отримуємо доказ існування у Всесвіті ще деяких джерел розуму, крім нашої Землі. Адже, згідно з цією гіпотезою, саме наше існування є доказом наявності такого розуму. Ми - його порожденіе- ті істоти, які виросли, розвинулися з «насіння», посланих колись з зірок.
У жовтні 2000 року один з найавторитетніших у світі наукових журналів «Nature» опублікував повідомлення, що дослідники виявили і без особливих труднощів пробудили до активного життя спори бактерій, що пролежали в соляному кристалі 250 мільйонів років.
Виходить, що мікроорганізми, існуючи у вигляді спор, практично безсмертні. Для необізнаного це - не більш ніж дивний факт. Популярна преса на нього майже не відреагувала. Однак у самій науковому середовищі почався формений переполох. Бо з живучості бактерій, в кінцевому рахунку, випливала можливість того, що всі ми, мешканці Землі, за походженням своєму - інопланетяни, що наша планета заразилася життям через мікроорганізми з космосу.
Цілий ряд фахівців в області астрономії, фізики та біології висловлюють думку, що сьогодні теорія космічного походження життя на Землі висувається на передній план. До цієї теорії виникає куди менше питань, ніж до експериментально не підтвердженими домислам про самозародження живих організмів з хімічного супчика, який булькотів на нашій планеті мільярди років тому. Домисли ці, між іншим, беруть на віру навіть багато нобелівські лауреати.
Панспермия, теорія про те, що насіння життя розсіяні по всьому космосу, вельми стара - першим її висловив ще давньогрецький філософ Анаксагор. У XIX столітті із знаменитостей такої точки зору дотримувався, наприклад, французький хімік Луї Пастер, якому ми зобов'язані пастеризованим молоком. У другій половині XX століття ставитися до панспермії всерйоз вважалося в науці поганим тоном. Завзято відстоювали її протягом останніх 30 років лише двоє британських вчених, які нині торжествують перемогу, - сер Фред Хойл, що отримав лицарське звання за вивчення хімічного складу зірок, і його сподвижник Чандра Викрамасингх. Ще наприкінці 70-х років вони заявили, що виявили сліди життя в пилу далеких зірок.
«Що ж, чому б і ні, - знизували плечима колеги Хойла і Вікрамасінгха, - та тільки летіти до цих зірок тисячі і мільйони років. Так що до виникнення життя на Землі знайдені сліди ніякого відношення мати не можуть ». Але раз спори бактерій зберігають життєздатність чи не вічно, втрачає чинність і заперечення про те, що рейс мікроорганізму з однієї планети на іншу надто довгий. Скільки потрібно, стільки і будуть летіти.
Дехто, правда, намагається натякнути, що автори публікації в «Nature» могли помилятися, що матеріал, з яким вони працювали, міг бути випадково забруднений спорами сучасних бактерій. От саме ці наші сучасники, а зовсім навіть не копалини, до життя-де й піднеслися.
Однак тут виходить натяжка. Хоча б тому, що трохи раніше в іншої групи вчених бадьоренько і здорові мікроорганізми вилупилися з шматочка бурштину віком 30 мільйонів років. Такого терміну цілком вистачить, щоб долетіти з найближчою планети, умови якої нагадують земні, навіть якщо та знаходиться далеко за межами Сонячної системи, а самі «пасажири» будуть користуватися виключно попутним транспортом у вигляді метеорів або комет, а зовсім не подорожувати зі зручностями на спеціальних кораблях.
Знайшли і планету, з якої колись могла стартувати «зоряна посилка». Розташована вона на відстані 56 світлових років від нас і, судячи з перших ознак, мало чим відрізняється від планет земної групи.
Дружно прийняти на ура теорію зоряного походження земного життя науковому співтовариству, за великим рахунком, заважає тільки одне. Вже занадто великий космос. Вже занадто мала ймовірність, що напханий бактеріями метеор, вирвавшись за межі своєї зоряної системи, успішно подолає гравітаційні спокуси інших зірок і планет, а потім приземлиться акурат на дозрілої для прийому гостей Землі, яка радо запропонує їм хліб-сіль, чи то пак воду і повітря .
Але навіщо шукати джерело земного життя в зоряній дали? У Землі є добрий старий сусід, летіти до якого зовсім недовго. Наукою встановлено, що оскільки небесних тіл покривають відстань від нього до нас менше ніж за рік. Мова, зрозуміло, йде про Марсі.
