Чому молоді інваліди по зору не квапляться вступати в ВОС?

Майже кожна людина прагне приєднатися до групи однодумців, колег по роботі, по «нещастю» (по втраті, захворюванню), загалом, знайти «своїх» в цьому житті.

Так, наприклад, існують різні суспільства матерів, що втратили синів під час бойових дій, асоціації анонімних алкоголіків, клуби футбольних уболівальників, ну і, звичайно, організації, що об'єднують інвалідів на місцевому та державному рівнях.

Одна з таких організацій - Всеросійське товариство сліпих (ВОС). Ось про неї і піде далі мова.

Чому зараз все менша кількість людей, особливо молодих, вступають в це суспільство? Чому ВОС перестає користуватися у наших співвітчизників популярністю? Що змінилося в цьому плані за останні десятиліття?

За Радянської влади, як би там її не ганили, ВОС могло своїм членам запропонувати безкоштовну путівку в санаторій, безкоштовне лікування в офтальмологічних центрах, операцію на органи зору, мінімальну гарантію працевлаштування і того, що роботодавець на місці буде навчати незрячої людини навичкам, необхідним для успішного якісного виконання трудових функцій. По всій країні ширилася і розвивалася мережа спеціалізованих підприємств (УПП), де незрячий міг трудитися або після закінчення спецінтернату, або після втрати зору. У робочих руках інвалідів по зору була потреба, на що виготовляються ними деталі, механізми, меблі, вимикачі, затискачі був попит, зарплату виплачували регулярно.

Майже кожна первинка, тобто місцеве відділення ВОС щорічно надавала входять до неї незрячим брайлівського папір для письма, в восовскіх бібліотеках були різні книги, тростини видавалися співмірні росту їхнього власника.

Не подумайте тільки, що я співаю хвалебну пісню ті часи і тодішній системі ВОС. Можливо, я багато чого не знаю, оскільки не жила в описуваний період, можливо, суджу занадто однобоко, спираючись на розповіді знайомих та старших друзів.

Але як би там не було, в товариства сліпих вступали з шістнадцяти років, щоправда, нерозумно стверджувати, що вступ таке було добровільним і усвідомленим. І все ж, кількість членів ВОС, якщо вже не множити, то, по крайней мере, не скорочувалася. У первинку (місцевих організаціях) проводилися різні заходи: чаювання, зустрічі, вечори, змагання з шахів.

Яка ситуація в наші дні? Не можу сказати достовірно, коли почався «розбрід і хитання» в лавах членів ВОС, але посмію припустити, що в перебудовний період. Вступ до Товариство більше не було гарантією того, що незряча людина знайде роботу, отримає вчасно безкоштовне лікування і путівку. Ні, путівки до спеціалізованих санаторіїв і раніше видаються, але вже не тоді, коли сама людина побажає (на море - влітку), а лише коли Бог на душу покладе відповідним чиновникам.

Стали реальністю покупки, продажу і перепродажу спецсанаторіях та прилеглих територій різним приватним особам і комерційним підприємствам, які не мають відношення до інвалідів по зору, почастішали випадки заїздів в ці санаторії будь-якого охочого, який купив путівку.

Не варто й говорити, що УПП (підприємства) доживають свій вік. Навіщо навчати незрячих виготовляти те, що прекрасно виготовлять автомати, верстати, тільки в набагато більших обсягах і за більш короткий термін?

Звичайно, іноді ручна праця незрячих буває незамінний, але це, швидше, рідкісні винятки з правил. Із зарплатою на подібних підприємствах теж не все гаразд: немає замовлень - немає роботи, немає роботи - немає зарплати, немає зарплати - інваліди по зору не йдуть на УПП працювати, сидять вдома. Особливо важке положення в цьому сенсі у людей, які втратили зір в зрілому віці, коли і освіта не отримаєш, і переучуватися складно.

У розпаді спеціалізованих підприємств особисто мені бачиться один явний плюс: незрячі будуть інтегруватися в «зрячу середовище», в студентські та трудові колективи, будуть виконувати роботу, що вимагає більш високої кваліфікації і, відповідно, зможуть сподіватися на більш високу оплату своєї праці. Інша справа, що не всякий інвалід по зору однаково легко переживе процес інтеграції. Це буде залежати, в першу чергу, від самої людини, від її віку, соціального статусу до втрати зору, наявності моральної та іншої підтримки з боку родичів, колег, друзів.

Вступаючи в ВОС, людина часом тепер змушений робити щомісячні внески на потреби первинних організацій, часом давати гроші на ремонт приміщень, навіть на проведені заходи здає гроші сам незрячий. Тобто, образно кажучи, на чаювання тепер потрібно приходити зі своїми цукерками, тортом, чаєм і цукром.

Путівки розподіляє Фонд соціального страхування, суспільство в цьому бере лише опосередкована участь.

Молодь, що вступила в ВОС, не забезпечується засобами, що полегшують отримання освіти: диктофоном, комп'ютером і програмами до нього (забезпечення засобами реабілітації передано у відання МОЗ). Якщо ж такі все ж видаються в ВОС, то їх якість і новизна залишають бажати кращого.

З вищеназваних фактів випливає, що незрячі і слабозорі громадяни нашої країни просто не бачать, вибачте за каламбур, сенсу ставати членами ВОС.