На якому автомобілі їздив Штірліц?
Письменник Юліан Семенов до історичних реалій ставився без пієтету. У самому знаменитому його романі «Сімнадцять миттєвостей весни» знавці і фанати знаходять велику кількість «ляпів». Фахівці ж, що вивчають нацистський період в історії Німеччини, не чіпляються до дрібниць, а б'ють по великих цілям і виявляють в культовій книзі купи небивальщіни.
За їх словами, описані Ю. Семеновим пригоди Штірліца могли б вільно відбутися на Луб'янці в Москві, але ніяк ні на Принц Альбрехт штрассе в Берліні. Не та культура, не те виховання, не ті звички. Та й структура двох, здавалося б, схожих каральних органів істотно розрізнялася. Так що Штірліца можна розглядати одночасно і як «криве дзеркало Третього Рейху», і як «криве дзеркало Луб'янки».
Так, з волі Ю. Семенова Макс Отто фон Штірліц роз'їжджає по Німеччині на автомобілі «Хорьх-853».
Штірліц відкрив ворота, сів за кермо і включив запалювання. Посилений мотор його «Хорьха» заурчал рівно і потужно.
Ніколи ще Штірліц не був такий близький до провалу! Розкішний представницький автомобіль був для нього явно «чужими саньми». Звання штандартенфюрера СС відповідало всього-на-всього армійському полковнику, а на «Хорьхе-853» їздили нацистські начальники високого рангу. Тому цей автомобіль обріс легендами, одна з яких буде розказана нижче.
Але спочатку про людину, який дав цій легенді своє ім'я. Про Серпні Хорьхе (August Horch) (1868-1951),
А. Хорьх народився в сім'ї коваля в невеликому містечку Вінненден (Winnenden) неподалік від Штутгарта. Закінчивши школу в тринадцять років, він три роки допомагав батькові. І, до речі, в батьковій кузні серпня побудував своє перше транспортний засіб, велосипед. У двадцятирічному віці юнак вступив до технікуму в маленькому містечку Міттвайда (Mittweida) в Саксонії і через три роки став дипломованим інженером. З 1891 по 1896 рік він працював інженером в Лейпцігу і на верфях в Ростоку.
У 1896 році А. Хорьх вперше побачив автомобіль К. Бенца і закохався в тільки-тільки народжуваний вид транспорту. Не довго думаючи, він написав К. Бенца лист з проханням про прийом на роботу і вже з 1896 року трудився на автозаводі в Мангеймі. У 1899 році він став директором цього заводу, але вирішив розпочати власну автомобільне виробництво. У 1899 році відкривається підприємство «Horch Cо Motorwagenwerke A.G. »в Кельні. У 1900 році з воріт цього підприємства виходить перший автомобіль Хорьха. На ньому стояв двоциліндровий бензиновий мотор потужністю 4-5 к.с.
А в 1902 році А. Хорьх переносить свій завод на схід Німеччини, до Саксонії, в містечко Цвіккау. Виробництво автомобілів в Цвіккау виявилося успішним. Якість автомобілів «Хорьх» успішно конкурувало з якістю відомих уже на ринку автомобілів «Бенц» та «Мерседес» конструкторів К. Бенца та Г. Даймлера.
Завод «Хорьх» був акціонерним товариством. Прагнення А. Хорьха удосконалювати автомобілі увійшло в конфлікт з бажанням акціонерів вкладати більше грошей в розвиток виробництва, щоб отримувати прибуток від продажу вже зарекомендували себе автомобілів. Судячи з усього, А. Хорьх був людиною гарячим і холоднокровно «розрулити» конфлікт, що виник не зміг. Посварившись з радою директорів підприємства, А.Хорьх в 1909 році вирішив заснувати нову компанію і пішов з створеної ним фірми. Втративши при цьому не тільки гарне місце роботи і жирний шматок бонусів, а й навіть право розпоряджатися власним ім'ям. Право використовувати назву автомобілів «Хорьх» залишилося за заводом в Цвіккау.
Однак винахідливий інженер відшукав вихід. Німецьке «хорх» («слухати») він перевів на благородну латинь: «Слухай» - «Audi». Просто і красиво! І всього за кілька років нова марка завоювала ринок. Така швидкість не дивувала, адже у нової фірми був могутній «інтелектуальний двигун» - Август Хорьх. Який пізніше у своїх спогадах розкриє секрет свого успіху: «Я за всіх обставин прагнув будувати тільки великі і хороші автомобілі з першокласного матеріалу».
Під час Першої світової війни А. Хорьх все більше - і не без задоволення - занурювався у справи адміністративні. А після війни він, не втрачаючи авторитету видатного автоконструктора, зовсім усунувся від проектування автомобілів.
На початку 1930-х років було прийнято рішення об'єднати німецькі автопідприємства, щоб вони змогли вижити під час вибухнула економічної кризи. У концерн «Auto Union», одним з керівників якого став Август Хорьх, увійшли заводи DKW, Wanderer, Audi і Horch. Так А. Хорьх зумів помститися своїм давнім кривдникам і повернути під свою егіду заводи, що носять його ім'я.
Влившись у «Auto Union», заводи «Хорьх» продовжували спеціалізуватися на виробництві дорогих представницьких автомобілів. У 1935 році на Паризькому автосалоні був представлений могутній «Хорьх-853».
Ну, а тепер обіцяна легенда саме про цю красиву тачку. Нібито А. Гітлер подарував цей виставковий екземпляр Г. Герінгу, знаючи, що той є великим любителем красивих цацек і красивих тачок. У 1945 році першими в Берлін увірвалися танкісти полковника І. І. Гусаківського, якому герінговскій «Хорьх» дістався по праву, так би мовити, «визволителя». Проте в ті славні роки як би сама собою встановилася своєрідна ієрархія: кому який трофей покладено.
Що стосується авто-мото коштів, то командир роти, наприклад, міг розраховувати на мотоцикл або ж на відносно невеликий BMW-231. Полковнику дозволялося відвезти на Батьківщину автомобіль побільше, наприклад, «Хорьх-830». А найбільші машини діставалися, природно, генералам і маршалом. І. Гусаковскому довго їздити на автомобілі Г. Герінга не дали. Трофей перехопив маршал К. К. Рокоссовський. А після подарував цю машину генерал-полковнику авіації М. І. Самохіну. Той привіз автомобіль в Москву і їздив на ньому до 1956 року.
До цього часу трофейний «Хорьх» перестав здаватися машиною екстра-класу. Його затьмарили значні й дорогі, як коверкотовое пальто, радянські «Зими». Генерал продав «німця» директору Тушинского авіаційного заводу, і «Хорьх» служив тому вірою і правдою ще 12 років. І вже в зовсім раздолбанном вигляді його придбав Олександр Олексійович Ломаков, відомий в Москві колекціонер старовинних автомобілів. Незважаючи на свою «нищівну» прізвище, Олександр Олексійович мав умілі руки і за три роки відновив автомобіль до первісного вигляду.
Автомобіль Герінга знімався у багатьох радянських кінофільмах, але в «Сімнадцять миттєвостей ...» його роздобути не вдалося. З цієї причини Штірліц-Тихонов і їздить в картині на «Мерседесі-230». Теж машині неслабкою.
Злі язики кажуть, що легенду цю сам А. А. Ломаков і придумав, для того щоб підняти в очах оточуючих цінність одного з експонатів свого музею. І що в самій тій легенді чимало нестиковок і ляпів. І, мовляв, зовсім Герингові належала машина з Ломаковская колекції. Втім, що обговорювати? Легенда на те й легенда, щоб бути красивою і не цілком правдивою. Зовсім як знаменитий роман Юліана Семенова.
