Михайло Кутузов (Голенищев-Кутузов). Біографія
Михайло Кутузов (Голенищев-Кутузов) народився в дворянській родині, яка мала родові корені на новгородській землі. Його батько, військовий інженер, генерал-поручик і сенатор, справив великий вплив на освіту і виховання сина. З дитинства Кутузов був обдарований міцним складанням, з'єднуючи допитливість, підприємливість і жвавість з задумою і добрим серцем. Військову освіту одержав у артилерійсько-інженерній школі, яку закінчив у 1759 р в числі кращих, був залишений при школі викладачем. У 1761 р проведений в перший офіцерський чин (прапорщика) і за власним проханням направлений командиром роти в Астраханський піхотний полк. Унаслідок відмінного знання мов (німецької, французької, а згодом польського, шведського і турецького) в 1762 був призначений ад'ютантом до Ревельського генерал-губернатору. У 1764 - 1765 рр. служив у Польщі у військах Н.Репніна. У 1767 р залучений для роботи в «Комісії зі складання Уложення», в 1769 р знову служив у Польщі
.З 1770, в період вирішальних подій російсько-турецької війни 1768 - 1774 рр., Кутузов був направлений в 1-ю. Дунайську армію П.Румянцева. В посадах стройового і штабного офіцера він взяв участь у боях, склали гордість російської зброї, - при Рябий Могилі, Ларго і Кагуле- при Ларго командував батальйоном гренадерів, у Кагула діяв в авангарді правого крила. За битви 1770-го року проведений в майори. На посаді начальника штабу корпусу відзначився в бою при Попешті (1771), нагороджений чином підполковника.
У 1772 р через прояви веселої вдачі (іноді наслідував ході і мови начальників, включаючи командувача) Кутузов був відправлений Румянцевим в 2-у, Кримську армію В. Долгорукова. З цього часу Михайло Іларіонович різко змінився, навчившись повністю керувати своєю поведінкою і вираженням думок. У 1774 р в бою з кримчаками поблизу Алушти він з прапором у руці вів за собою солдатів у бій, при переслідуванні противника був важко поранений: куля увійшла нижче лівої скроні і вийшла біля правого ока. Михайло Іларіонович був удостоєний ордена святого Георгія 4-го ступеня і відправлений Катериною II для лікування за кордон. Одужуючи, одночасно знайомився з досвідом військової справи в Австрії та Пруссії, мав бесіду з Фрідріхом II Великим.
У 1776 р, після повернення до Росії, Кутузов був посланий імператрицею до Криму допомагати Суворову, забезпечував там порядок. Завоював його довіру виконанням відповідальних завдань- за поданням Суворова отримав чин полковника (1777), а потім і бригадира (1782). У 1784 р за дорученням Г. Потьомкіна вів переговори з Крим-Гіреєм, останнім кримським ханом, переконав його в необхідності відректися від престолу і визнати права Росії на землі від Бугу до Кубані- за це нагороджений чином генерал-майора. З наступного року Михайло Іларіонович командував ним же сформованим Бузьким єгерським корпусом- керуючи його навчанням, розробив для єгерів нові тактичні прийоми і виклав їх у спеціальній інструкції. У 1787 р удостоєний ордена святого Володимира 2-го ступеня.
На початку російсько-турецької війни 1787 - 1791 рр. Кутузов зі своїм корпусом охороняв південно-західні кордони Росії по річці Буг. У складі Катеринославської армії Потьомкіна він взяв участь в облозі Очакова (1788). Тут, під час відбиття вилазки турків, був вдруге важко поранений (куля потрапила в щоку і вийшла в потилицю). Коли він одужав, лікар, його лікував, зауважив: «Мабуть, провидіння зберігає цю людину для чогось незвичайного, тому що він зцілився від двох ран, з яких кожна була смертельна». Уже в наступному році, командуючи окремим корпусом, Кутузов успішно боровся під Акерманом і Каушанах, брав участь у взятті Потьомкіним Бендер, отримав нові нагороди.
У листопаді 1790 Кутузов приєднався до військ Суворова, осаждавшим Ізмаїл. При штурмі цієї грізної фортеці він очолював 6-у колону. «Генерал Кутузов йшов у мене на лівому крилі, - говорив Суворов, - але був моєю правою рукою». В один з моментів, коли успіх штурму здавався сумнівним, гонець від Суворова повідомив Михайлу Іларіоновичу, що він призначається комендантом Ізмаїла. Зрозумівши, до чого його закликає командувач, Кутузов в числі перших увірвався до фортеці. За Ізмаїл він був проведений в чин генерал-поручика і нагороджений орденом святого Георгія 3-го ступеня.
Відбивши спроби турків повернути собі Ізмаїл, він у червні 1791 раптовим ударом розгромив 23-тисячне турецьке військо при Бабадаг. Діючи в складі армії Н.Репніна, незабаром відзначився у битві при Мачине, завдавши противнику вирішальний удар з флангу. Нагороджений орденом святого Георгія 2-го ступеня. Потім втретє був направлений до Польщі для дій проти повстанців.
У 1792 р Катерина, довіряючи проникливому і гнучкому розуму Кутузова, направила його надзвичайним і повноважним послом до Туреччини. Там він заслужив велику довіру турецького двору і зміг вирішити на користь Росії низку важливих дипломатичних питань. У 1794 р Михайло Іларіонович був призначений директором Сухопутного кадетського корпусу, проявив себе мудрим наставником і вихователем, часто сам читав лекції з тактики і військової історії.
З 1795 Кутузов був командувачем і інспектором військ у Фінляндії. Правління (1796 - 1801 рр.) Неспокійного і норовливого Павла 1 йому не зашкодило. При ньому він успішно впорався із двомісячною дипломатичною місією в Пруссії, виконував посаду литовського генерал-губернатора, був проведений в генерали від інфантерії, нагороджений орденом святого Андрія Первозванного.
При сходженні на престол Олександра 1 Кутузов отримав призначення на пост петербурзького генерал-губернатора. Не знайшовши взаєморозуміння з молодим імператором, він в 1802 р пішов у відставку і виїхав у село. Однак його відпочинок виявився нетривалим: у серпні 1805 він був призначений головнокомандуючим російською армією, спрямованої на допомогу Австрії у війні з Наполеоном. Ледве вступивши в межі Австрії, армія Кутузова через капітуляції австрійців під Ульм опинилася віч-на-віч з удвічі перевершувала її французькою армією. З 13 жовтня по 10 листопада Кутузов зробив знаменитий отступательний марш-маневр від Браунау до Ольмюцу. Відображаючи по шляху удари французів з флангів і прикриваючись ар'єргардами, де вдало діяли Багратіон і Милорадович, він пішов з пастки і з'єднався з подошедшим російським корпусом генерала Буксгевдена.
Квапливість прибулого до військ Олександра 1 і австрійського імператора Франца 1 призвела до мало підготовленого наступу союзних армій і їх поразки під Аустерліцем (20 листопада). У цій битві Кутузов лише формально виконував обов'язки головнокомандувача союзної армією, він був скутий присутністю двох імператорів і планом битви, складеним австрійським генералом Вейротер. Під Аустерліцем поруч з Кутузовим загинув чоловік його дочки Тизенгаузен, який кинувся з прапором вперед, сам Михайло Іларіонович отримав поранення. Розсерджений поразкою, Олександр затаїв на нього образу. У 1806 р війна в Європі спалахнула знову, але вона проходила вже без участі Кутузова, якого цар визначив у Київ генерал-губернатором.
У 1808 р Михайло Іларіонович був направлений на російсько-турецьку війну командиром корпусу Молдавської армії. Офіцери і солдати любили його, але він відчував вражене своєму самолюбству від дорученої йому посади і розбіжностей з малоіскусним головнокомандувачем А.Прозоровскім. У 1809 р він покинув армію і отримав призначення у Вільно генерал-губернатором. У 1811 р, коли війна з Туреччиною зайшла в глухий кут, а нараставшая з боку Франції загроза віщувала біду, Кутузов знову отримав призначення в Молдавську армію, але вже в званні головнокомандувача. Незабаром він проявив своє полководницьке мистецтво в битві біля Рущука, де під його керівництвом 15 тис. Російських розгромили шістидесятитисячний турецьке військо. Усвідомивши, що переслідувати турок і битися з ними вздовж лінії Дунаю протяжністю більше 1000 верст малоперспективно, Кутузов обрав інший шлях досягнення військової перемоги. Він навмисно відвів свою армію назад, на лівий берег Дунаю, спонукав противника наступати, відриваючись від баз, домігся розчленування турецьких військ. Потім частиною сил захопив правий берег річки і відрізав сорокатисячну турецьку армію, заманювання на лівий берег. Повністю блокувавши її і не маючи майже ніяких втрат, Кутузов змусив великого візира капітулювати.
Удостоєний за перемоги над турками титулів графа і світлого князя, полководець все ж не повернув собі повної довіри царя. Вітчизняна війна 1812 р застала його в Петербурзі без діла. У той час, як російські армії на заході очолювали Барклай-де-Толлі і Багратіон, Кутузов був обраний начальником петербурзького, а потім і московського ополчень. Лише після здачі французам Смоленська Олександр 1 був змушений піти назустріч вимогам громадськості і військ і призначити Михайла Іларіоновича головнокомандувачем над обома арміями, які до цього часу з'єдналися. «Чи сподіваєтеся ви розбити Наполеона?» - Запитували в цей час Кутузова. «Розбити - ні, а обдурити - сподіваюся», - відповідав він з посмішкою.
Захоплено зустрічається по дорозі населенням, Кутузов 17 серпня прибув до військ. Не погодившись з пропозиціями відразу ж дати французам генеральний бій, він ще кілька днів вів армію назад і 22-го зупинився при селі Бородіно, де почалася підготовка до битви. На світанку 26-го серпня російська армія (155 тис. Осіб з ополченням) зустрілася з армією Наполеона (близько 134 тис.). Побудувавши свої війська в глибокий бойовий порядок, Кутузов енергійним маневром сил і засобів припиняв всі спроби Наполеона добитися вирішальної переваги, сам успішно контратакував. Ціною величезних втрат французам вдалося потіснити росіян на лівому фланзі і в центрі, але, визнавши безплідність подальших зусиль. Наполеон до вечора відвів свої війська на вихідні позиції. Російська армія в цій битві втратила 44 тис. Осіб, французька - близько 40. Кутузов не тільки зруйнував мрію Наполеона - одним битвою виграти війну, а й зберіг боєздатну, морально сильну армію.
Здійснюючи стратегічно виграшний план ведення війни, Кутузов 2 вересня залишив противнику Москву, але вже в цей час почалося поповнення російської армії резервами, розгорнулася партизанська боротьба в тилу ворога. Скритно здійснивши маневр до села Тарутине, Кутузов закрив французам шлях на південь, де вони могли отримати продовольство і фураж. Усвідомивши критичну ситуацію. Наполеон послав до Кутузова ад'ютанта з пропозицією про мирні переговори, але той відповів, що війна тільки починається. До цього часу відноситься знаменита байка І. Крилова «Вовк на псарні», яку Михайло Іларіонович сам із задоволенням читав.
Покинувши 7 жовтня Москву, Наполеон рушив до Малоярославцу, де Кутузов перегородив йому дорогу і після кровопролитного бою змусив французів відступати по ними ж розореної Смоленської дорозі. Розгорнувши контрнаступ, російська армія завдала по отступавшим французьким військам удари під Вязьмою, Ляхово, Червоним. Характерно дбайливе ставлення Кутузова до своїх солдатів: бачачи поступове виснаження французької армії, він говорив: «Тепер за одного російського я не дам і десять французів». Голод і настали холоди посилювали деморалізацію французької армії, і після Березини її відступ перетворився на втечу. Наполеон втратив в Росії більше 500 тис. Чоловік убитими, пораненими і полоненими, майже всю артилерію і кінноту. 21 грудня Кутузов в наказі по армії привітав війська з вигнанням ворога з меж Росії. За вміле керівництво російською армією в 1812 р він був нагороджений чином генерал-фельдмаршала і титулом князя Смоленського. Він отримав у нагороду також орден святого Георгія 1-го ступеня, ставши першим повним кавалером російського Військового ордена.
Рішення Олександра 1 рушити армію далі на захід Кутузов зустрів без особливого ентузіазму: його турбували майбутні людські втрати і можливе посилення європейських суперників Франції. З прибуттям царя до військ він поступово відійшов від головних справ у командуванні, здоров'я його слабшало, і 16-го квітня в г.Бунцлау (Польща) він помер у віці 67 років. Тіло його було перевезено до Петербурга, де поховано в Казанському соборі при загальної печалі народу. Ім'я Кутузова назавжди залишилося шановане російським народом.
Михайло Іларіонович залишив п'ятьох дочок (єдиний його син, Микола, помер від віспи в 1770 г.). Так як фельдмаршал не залишив потомства по чоловічій лінії, прізвище Голенищева-Кутузова в 1859 р була передана його онукові генерал-майору П.М.Толстому.