Стаття "Творити, не руйнуючи"

Ділові люди

Бачити не руйнуючи ...

У Вільгельма Франца рідкісна на наші часи спеціальність, він - конкурсний керуючий. Не багато хто знає що криється під цією назвою ...

Перше в світі соціалістична держава грунтувалося на творенні. Побудовані за роки радянської влади гігантські промислові підприємства, оснащені за останнім словом техніки, не одне десятиліття створювали матеріальну базу мільйонам радянських людей. Розвал Союзу вніс непередбачувані перш корективи в життя республіки. Економіка зупинилася в розвитку, промислове виробництво виявилося незатребуваним, серійний крах банків, лопаються як повітряні кульки, точно проткнуті голкою фінансового свавілля, а також розраховані на роззяв споруджувані фінансові піраміди призвели до падіння життєвого рівня населення і до соціальної нестабільності в країні.

Виявилися фінансово неспроможними багато великих підприємств, робітники і службовці яких позбулися роботи. Ті підприємства, так-сяк встояли, не мали прибутку, не виплачували своїм працівникам заробітної плати і повільно йшли до банкрутства. Виникла нова для нашої країни проблема: проведення багатьох збиткових, нерентабельних підприємств через процедуру банкрутства. Проблема застала зненацька: не було у нас ще такого досвіду. Багато положень з «Закону про банкрутство» довелося запозичити у західних фахівців, де ліквідація збанкрутілих підприємств не новиною.

Кілька великих Павлодарської заводів теж були визнані судом банкрутами. Для проведення «Закону про банкрутство» були потрібні фахівці, які добре орієнтуються в фінансових питаннях і в економіці. В.І. Франц, фінансист за освітою, один з небагатьох, хто пройшов підготовку за фахом ліквідатора неспроможних підприємств, по іншому - конкурсного керуючого. У різний час, починаючи з 1997 року, він призначався конкурсним керуючим щодо проведення процедури банкрутства декількох, як Павлодарської підприємств, так і інших в Казахстані. Всього на його рахунку нараховується 19 юридичних осіб - підприємств-банкрутів. Найбільш значимі з них «Павлодарське монтажне управління», акціонерне товариство «Средаз-енергомонтаж», Павлодарский енергетичний комплекс, ТОО-ТЕЦ-2, ВАТ завод «Жовтень», АТ «Завод столових приборів», ВАТ «Павлодарский машинобудівний завод».

Основні чотири щаблі процедури банкрутства полягають у виплаті боргів регресснікам- у виплаті боргів із заробітної плати працівникам підприємства-у виплаті податків державі-в оплаті кредиторської заборгованості підприємствам ... Зрозуміло, що вирішення всіх цих завдань лагодить на своєму шляху масу перешкод, і конкурсному керуючому доводилося працювати ґрунтовно. Для Вільгельма Івановича насамперед треба було заручитися підтримкою працівників підприємств, на яких йому доводилося працювати в новій якості. Недовіра людей, за кілька років не бачили зарплати, дуже його пригнічувало, він входив в їх становище, знав потреби багатьох своїх підлеглих. Людям в будинках відрізали світло, відключали воду за несплату комунальних послуг, бували випадки, коли працівники приводили до нього в кабінет своїх голодних дітей, вимагаючи зарплати. І, коли, в процесі роботи, В.І. Франц починав виплачувати робітникам і службовцям заробітну плату, вдячність людей була невичерпна. Проходила смуга відчуження, йому намагалися допомагати, а це для Вільгельма Івановича було найважливішим. Однією з головних цілей в його роботі - збереження кадрового потенціалу, якщо підприємство, після оголошення банкрутом, не ліквідується повністю, а почне свою діяльність з чистого аркуша. Всі ці завдання насамперед і стоять перед конкурсним керуючим.

У пошуках грошей для виплати боргів пускалися в хід всі законні засоби. Конкурсна маса підприємства-банкрута, а це - будівлі, обладнання, меблі (одним словом, все, що представляє із себе матеріальну цінність), за оцінкою незалежного аудиту при продажу дозволяла закрити борги перед пенсійним фондом, перед отримали каліцтва робітниками і більшу частину по заробітній платі. Але перш, ніж ці гроші надходили на рахунки підприємства (для цього потрібен був час) конкурсному керуючому доводилося брати в борг великі суми, щоб спробувати по можливості відразу дати людям хоч якісь кошти для їх підтримки.

Численні судові тяжби з підприємствами щодо повернення незаконно вивезеного з території майна, подальший продаж цього майна теж давали кошти, хоч і невеликі. Щоб заробити, здавали в оренду приміщення, обладнання. Також багато що було зроблено з повернення боргів іншими підприємствами області та країни.

Одна з важливих складових у його роботі - це ведення фінансової діяльності по списанню дебіторської заборгованості. Знання тонкощів процедури списання в чому визначає професіоналізм конкурсного керуючого. В.І. Франку, наприклад, вдалося списати з рахунків по дебіторської заборгованості машинобудівного заводу великі суми в розмірі 15-16 мільйонів тенге. Вільгельма Івановича радує той факт, що він зі своїми помічниками зумів зберегти основний кістяк працівників машзаводу, особливо технічний персонал підприємства, так як з фахівцями нині сутужно. Зараз завод стабільно працює. Об'єкт вдалося зберегти в справному стані, працюють тепломережі, каналізація, а головне - знято соціальну напругу: люди вчасно отримують заробітну плату. Те, що й потрібно в кінцевому результаті роботи конкурсного керуючого.

Ось та грошова сума, яка дала можливість виплатити борги на машинобудівному заводі: конкурсна маса за оцінкою незалежного аудиту склала 378 млн тенге- кредиторська заборгованість близько двох мільйонів тенге- з оплати праці - 79- пенсійний фонд - 37- з виплати регресникам - більше п'яти мільйонів тенге. У ході конкурсного виробництва регресникам і в пенсійний фонд борги повернули повністю, також був виплачений борг по заробітній платі в цілому більш ніж в сто мільйонів тенге. Розрахувалися і з заставним кредитором «Ексельбанком». Після всіх виплат сума, що залишилася пішла на сплату податків. Сьогодні завод не має боргів і перед державою. Все це і дало можливість заводу вистояти. Але, на жаль, не всім із тих виробництв, на яких працював конкурсним керуючим В.І. Франц, вдалося дати нове життя, настільки плачевним було їх стан ...

Вільгельм Іванович вважає, що в цілому зі своїм завданням по веденню процедури банкрутства на підприємствах, він впорався. Але процес з банкрутства промислових виробництв, їх оздоровленню триває (і не тільки в Павлодарської області), застосування його незвичайної професії ще буде потрібно, тим більше, у нього вже за плечима гарний досвід роботи в цій сфері. У минулому інспектор, потім начальник відділу у фінвідділі міста Павлодару, де пропрацював 15 років, пізніше - робота в агропромисловому комплексі на посаді начальника відділу економіки та соціального планування, начальника планового відділу - В.І. Франц став в органах фінансування та економіки області одним з найдосвідченіших фахівців.

* * *

У 1990 році В.І. Франца перевели заступником генерального директора з економіки в нову структуру - зовнішньоекономічну асоціацію «Інтерфайс», створену на території Північного Казахстану. Ця асоціація здійснювала посередницьку місію між підприємствами Агропромсоюз СРСР та іноземними компаніями щодо укладення контрактів про постачання з Німеччини міні-виробництв (пекарні, ковбасні заводи, з переробки молочних продуктів та інші). Раніше ми самостійно не могли виходити на зовнішньоторговельний ринок. Зареєстрована ця організація була в МВ СРСР і діяльність її контролювалася найвищими інстанціями країни, на неї покладали великі надії. Тоді за домовленістю в Павлодарську область було замовлено 12 міні-заводів в 12 районів. Але практично здійснити цю роботу до кінця не вдалося у зв'язку з розвалом Союзу, і наша сторона змушена була анулювати контракти. Правда, по лінії гуманітарної допомоги іноземна фірма «Фалдея» змонтувала і поставила на вулиці Катаєва в Павлодарі міні-пекарню, а також у колгоспі 30 років Казахської РСР сир-завод. Наладку і монтаж повністю здійснювали німецькі фахівці. На цьому асоціація «Інтерфайс» в ті роки свою місію закінчила.

В.І. Франц згадує, як (до речі, ще по партквитку) їздив до Німеччини, коли укладав контракти на покупку міні-виробництв. З Дюссельдорфа і Кіля нам повинні були за договором поставити три міні-м'ясо-заводу, вартість яких становила мільйон 400 тисяч марок. За контрактом наша сторона, у свою чергу, повинна була реалізувати Німеччини метал по 90 доларів за тонну (хоча ціна однієї тонни у нас становила 35 доларів). За підрахунками Вільгельма Івановича - це колосальна прибуток, який подвійно виправдала б покупку заводів. Але вже почався в країні хаос і беззаконня зірвали цю вигідну угоду. На нашому кордоні в порту, де металобрухт повинен був перевантажуватися на кораблі для подальшого перевезення, митники конфіскували весь вантаж, причепивши до документів. Довести потім ніхто нічого не зміг, металобрухт зник у невідомому напрямку ...

Якийсь час В.І. Франц жив і працював у Калінінграді, але потім на запрошення товариства німців «Відродження» повернувся в Павлодар. Був активним членом правління, головою ревізійної комісії. На початку другої половини дев'яностих років, коли якраз-то й почали зупинятися багато великих підприємств області та країни, виникла необхідність в конкурсних керуючих. Для підготовки конкурсних керуючих Вільгельма Івановича запросили на навчання, де серед всіх інших наук вчили головному - створювати не руйнуючи ...

* * *

Вільгельм народився і виріс в Кокчетавської області. Його батьки були заслані під час війни з Саратовської області до Казахстану. По дорозі, під час переселення, двоє дітей в сім'ї померли від голоду. Ця втрата відобразила в очах матері непрохідну біль. Вільгельм народився після війни, і його назвали на честь старшого брата. Для батьків це було хоч невеликий віддушиною в їх біді. Сім'я теж пройшла через всі позбавлення військової та повоєнного життя. Батько дивом уцілів, переживши голод в трудармії. До війни він проходив службу артилеристом в армії, але на фронт, куди він рвався по молодості років, його не взяли тільки тому, що за національністю був німцем. Діда по батьківській лінії, сільського священика, розстріляли в 1937 році за ... пособництво фашизму, хоча про фашизм він знав тільки з чуток. Це було трагедією для родини. І не тільки: всі в селі знали, що він був не винен.

Сім'я жила в аулі. Коли Вільгельм пішов у перший клас, він знав тільки німецьку та казахський мови. Його старші два брати вчилися в казахської школі, так як російської в селі не було. Для них казахську мову став таким же рідним, як і німецький. Віль ж пішов уже в російську школу (сім'я до цього часу переїхала в інший район), швидко освоїв російську мову і вже у другій чверті в першому класі жваво спілкувався зі своїми однолітками.

Закінчивши школу, Вільгельм вступив в медучилище, але на другому курсі, після того, як йому довелося взяти участь у анатомуванні трупа, молодий чоловік з медициною покінчив раз і назавжди. Потім вступив до училища механізації, вивчившись на тракториста-машиніста, комбайнера, слюсаря, водія (широкий профіль). Всього лише одну весну відпрацював на посівний, і його забрали на строкову службу в армію. Три роки відслужив командиром знаряддя, замкомвзвода. В останній рік служби був обраний секретарем комсомольської організації частини. І тільки вже після армії на все життя визначився у виборі професії.

Виростили з дружиною Катериною Іванівною (до речі, теж за фахом фінансист) двох дочок. Ростуть дві чудові внучки. Всі його родичі переїхали до Німеччини. Дорога туди поки ще не закрита, але сім'я Франц про переїзд і не думає. Вільгельм Іванович вважає, що життя його тут вдалася. Є улюблена робота, гарна сім'я, вірні друзі (друзів, до речі, у нього багато), повагу колег, що ще людині потрібно. Що шукати на чужій стороні?

2005

Стаття опублікована в республіканській газеті «Альгемайне Цайтунг» - Алмати, 17-23 червня 2005 р.- в обласній газеті «Зірка Прііртишья» - Павлодар, 9 липня 2005 Увійшла в розділ «Творчість російських німців» на сайті «Німців Поволжя» в Німеччини (в мою літературну сторінку) - лютий 2013