Невидимка: друг чи ворог? Особливості радянської екранізації
Роман англійця Герберта Уеллса «Людина-невидимка» - одне з моїх улюблених творів цього письменника, хоча в дитинстві найдужче мене вразила «Війна світів». Сама книга, як відомо, екранізувалася безліч разів. Скільки кінофільмів було знято «за мотивами» цього безсмертного твору - розуму незбагненно. Радянські кінодіячі вирішили долучитися до світової класики фантастичного жанру досить пізно, знявши першу (і останню) екранізацію лише в 1984 році. Про неї, а також про деякі інші фільмах, в даній статті мова і піде.
Режисером радянського фільму, який так і називався - «Людина-невидимка», став хтось Олександр Захаров, київський художник і мультиплікатор, а потім і випускник режисерського факультету ВДІКу. Для Захарова ця картина стала першим і останнім досвідом роботи в повнометражному кінематографі. Пізніше він зняв лише короткометражку «Чарівна крамниця» (також засновану на творі Уеллса), після чого пішов з кінематографа. Про причини цього вчинку нам залишається лише здогадуватися.
Наш варіант вивернув оригінальний твір письменника навиворіт, представивши вченого-фізика Гріффіна мучеником і страждальником на сторожі науки і моралі. Тут творці не просто злукавили, а фактично змінили задум Уеллса на протилежний. У книзі Гріффін - злий геній, який прагнув за допомогою свого винаходу стати володарем світу. Радянське кіно не могло дозволити собі подібним чином виставляти на посміховисько наукову думку, тому в результаті мозкового штурму було вирішено всю провину перекласти на іншого персонажа - старого друга Гріффіна, доктори та фармацевта Кемпа.
У вітчизняній версії бідний і нещасний, покинутий усіма, гнаний натовпом і владою, невидимий вчений знаходить останній притулок у будинку свого колишнього товариша, який пропонує йому влаштувати царство терору і страху, почати так звану «Еру невидимки». Гріффін, будучи ідеалістом і справжнім безсрібником, відмовляється, після чого Кемп краде його записи, щоб передати їх поліції (або скористатися особисто - наш радянський Кемп не встиг визначитися).
В оригіналі ж все було зовсім навпаки. Підступний і практично божевільний Гріффін не прийняв відмову Кемпа співпрацювати і оголосив на нього показову полювання, щоб продемонструвати всьому світу в особі старої доброї Англії, що з невидимкою жарти погані. Однак план Гріффіна не спрацював, і він сам став жертвою свого честолюбства, марнославства та інших негативних якостей. Його розумових здібностей, звичайно, цей жахливий вчинок не применшує, але, на жаль, геніальний вчений забрав всі свої таємниці в могилу.
Якщо чесно, трактування Захарова і компанії хоч і цікава в екзотичному сенсі, але око не радує. По-перше, знято все занадто швидко, наскоком (хронометраж стрічки всього 83 хвилини). Персонажі - розмиті, нечіткі, толком не опрацьовані. Після перегляду запам'ятовується лише сам Гріффін, якого, до речі, блискуче зіграв Андрій Харитонов, а також бродяга Томас Марвел у виконанні Леоніда Куравльова. Правда, Куравльов за сюжетом навіщось постійно намагається жартувати і нагадує свого Шуру Балаганова з «Золотого теляти».
По-друге, дуже пригнічує робота музичного редактора. Саме редактора, а не композитора Едуарда Артем'єва. Нагадую, що роман Уеллса - це не дитяча казочка на ніч, а похмурий трилер з елементами фантастики. І коли по ходу розповіді в радянському фільмі починає звучати фривольна музичка, а то й пісні (мюзикли - наше все), складається враження, що у авторів, м'яко кажучи, дах поїхав. Слава Богу, таких моментів мало, але вони є і загальне враження псують.
Враховуючи, що наш Гріффін - герой позитивний, цей факт в картині Захарова додатково прикрасили романтичної любовною лінією з міс Джейн Бет (Наталія Данилова). У книзі, само собою, всіх цих рожевих соплів немає, а наявність у головного героя любовної пасії зачіпається в тексті лише побіжно. Одне радує, що дану лінію пришили досить акуратно, не давши їй змішатися в купу з основним сюжетом, в якому і так накрутили бід.
Таким чином, на руках ми маємо досить спірне творіння. З одного боку, само собою, ностальгія, хороші актори і похвальне прагнення донести класику в маси доступною мовою. З іншого боку, надто вже фривольне поводження з першоджерелом, відсутність саспенсу і напруги книги, а також невмілий звуковий ряд.
Якщо ви запитаєте мене, який варіант прочитання «Людини-невидимки» мені дорогий найбільше, я без зайвих роздумів відповім, що із задоволенням би переглянув телевізійний серіал BBC «Людина-невидимка» (The Invisible Man), знятий, між іншим, у тому ж 1984 році. Даний шестисерійний телефільм, до речі, демонструвався по Центральному каналу радянського ТБ. Ось де автори постаралися на славу. Зроблений цей серіал максимально достовірно і близько до тексту, головний герой по-справжньому викликає жалість і відраза, ну і плюс похмура, готична, тональність фільму пішла йому тільки на користь. І донині дана екранізація вважається найкращою. Було б дивно, якби самі англійці зняли халтуру.
Американці, як водиться, більшу частину світової класики перенесли на великий екран ще в Золоту епоху Голлівуду. Перший «Людина-невидимка» вийшов на екран у 1933 році, кінолиходія зіграв Клод Рейнс, а жіночу партію виконала Глорія Стюарт (нещодавно померла актриса, відома молодому поколінню за роллю в «Титаніку»). Після цього було знято безліч фільмів на кіно і телебаченні.
Найвідомішим останнім втіленням персонажів Уеллса можна вважати трилер Пола Верховена «Невидимка» (Hollow Man, 2000) за участю Кевіна Бейкона і Елізабет Шу. Верховен взяв у свій фільм лише сам принцип «невидимості», зробивши головного героя не просто злим генієм, а справжнім психопатом і безжальним вбивцею. Спецефекти були на рівні, проте в результаті вийшов цілком рядовий голлівудський фильмец.
Само собою, що не завжди невидимка був поганим хлопцем. У 1992 році відомий режисер-постановник фільмів жахів Джон Карпентер, автор «Щось» і «Хеллоуїна», несподівано зняв кримінальну комедію «Спогади людини-невидимки» за участю чисто комедійного актора Чеві Чейза. Вважаю, багато цей фільм бачили і пам'ятають, що за сюжетом бідолаха Чейз став невидимим зовсім випадково, заснувши з похмілля в туалеті якогось наукової установи. Однак виникли проблеми із спілкуванням і його митарства з владою, охочими використовувати його в якості піддослідного щура, передані цілком у дусі книги Уеллса.
Резюмую. Не всі радянські екранізації англійських письменників легкотравне для перегляду. На жаль, але наш «Людина-невидимка» занадто простий і прямолінійний і виглядає як щира, але, тим не менш, дилетантська саморобка. Якщо ви дійсно хочете перейнятися духом твори Герберта Уеллса, постарайтеся знайти серіал BBC 1984, хоча зробити це буде дуже складно.
