Скільки чекати можна? Я так втомився. З циклу «Човникові байки від Карпова»

Це сталося взимку 1991 року, коли човниковий бізнес стрімко набирав темпи, а обмежень на ввезення товарів ще не було.

Ми сиділи в стамбульському аеропорту і чекали, коли прилетить літак. З Москви повідомили, що він давно вилетів, але ні літака, ні додаткової інформації не було. Народ хвилювався, чи не сталося що, але турки зберігали мовчання. Минуло ще більше години, і ось дзвінок з Москви дещо прояснив. У розпорядженні авіакомпанії, на літаках якої ми літали, було три борта ІЛ-86, по черзі Мота з Москви в Туреччину, у одного закінчилися документи, на перетин повітряного кордону Туреччини. Влада вже попереджали, що якщо документи не приведуть в порядок, то літакові не дозволять посадку в Стамбулі, але ж поки грім не вдарить ...

Він гримнув тоді, коли ми збиралися повернутися на батьківщину. Літак підлетів до повітряного простору Туреччини і запросив дозвіл на вхід до нього, відповідь була негативною, довелося розвернутися, і повернутися у Внуково. Поки підготували інший літак, поки перевели туди пасажирів, поки він прилетів в Стамбул, пройшло близько п'яти годин. Почалося вантаження багажу. Забили всі вантажні відсіки, завантажили вільний третій пасажирський салон, заповнили третій і другий трапи, а на землі ще лежало досить відчутну кількість багажу.

Після наради старших груп, одним з яких був і я, прийняли рішення: почати посадку пасажирів, а залишився багаж завантажити в перший трап. Інформація для необізнаних. Тоді це був найбільший у світі пасажирський літак, він міг перевезти 350 чоловік пасажирів, йому були не потрібні додаткові трапи, все, що потрібно, він возив з собою. Пасажири з землі по широких сходах піднімалися на другий поверх, і таких сходів було, як і пасажирських салонів, три, ось всі вони і були забиті багажем.

Навантаження йшла дуже довго і повільно, стільки багажу жоден пасажирський літак ще не перевозив.

Все позаду, ми летимо, внизу тьмяно освітлена Москва, час підходить до п'ятої години ранку.

Літак під'їхав якомога ближче до лівого будівлі аеровокзалу. Можливо, воно вже не існує, а тоді там був міжнародний сектор. Під'їхав літак так, щоб місце залишилося для розбору багажу. У кожного пасажира було до десятка різних мішків, коробок, сумок і всього подібного. Всі їх треба було спочатку знайти в загальній купі, вивалюються з усіх літакових дір, відтягнути в сторону, а потім, коли все збереться, почати перетягування цього добра на митницю.

Якщо було кілька людей, то поки одні розшукують речі, хто-небудь вже впізнаний багаж охороняє. Знаходилися умільці, які невеликі речі, залишені без нагляду, запихали в припасені для такого випадку мішки і поминай, як звали.

Нам було просто. Товар у нас особливий, або коробки з розібраними люстрами, або дуже важкі коробочки з кришталевими підвісками. Хто на таке може зазіхнути? Ось у нас все цілим і приходило, а деяким не щастило.

Але історія моя про інше. Справа в тому, що коли ти з мішками, коробками, сумками та іншими ємностями з закупленим товаром до входу в «Міжнародний сектор» доберешся, настає найважчий момент. Хтось прилаштував до входу довгий пандус, щоб там влітку на автокарах роз'їжджати. Взимку пандус обледеневают так, що утягнути важку річ можна тільки з розгону. Ось так чіпляєшся однією рукою за край мішка і біжиш що є сил- вистачило - добіг, ні - котишся вниз, захоплюємося тим самим мішком, і треба починати все з початку.

Ось на тому пандусі ми і помітили маленьку жіночу фігурку, вчепившись за мішок мало не більше неї самої, а вже важче точно. Із завзятістю вона намагалася подолати цю гірку, але не добігала і до половини, як уже котилася вниз. Ми спостерігали за подіями, поки підтягали до тієї точки, з якої треба було починати штурм цієї гірки, свої численні коробки і коробочки. Вона робила одну спробу за іншою, поки якийсь щасливець, що добрався до верху, що не вхопив її за руку і не втягнув на майданчик, за якої починався митний і паспортний контролі. Дівчина розвернулася, зісковзнула вниз, відбігла вбік і вхопилася за наступний мішок. Господи, та їх у неї ще чотири лежить внизу, як же вона зможе їх все витягнути-то? У тому світі ніхто не допомагав один одному, вижити б самому, але тут знайшовся якийсь сострадалец, який, тягнучи свій мішок, вільною рукою підхоплював край її, і вони разом примудрялися буквально раз за разом влітати з цього пандусу.

Вийшло так, що в митному залі ми опинилися з цією дівчиною разом. На змученому обличчі гарячково горіли очі, в них було стільки всього, від безмежної втоми до фанатичного завзяття, що невідомо було, як до неї треба ставитися: з співчуттям або захопленням.

У широку двері, за якими тісно зустрічають, ми виходили, вірніше, майже виповзали. Руки вже відмовлялися, що-небудь і куди-небудь переміщати, сили покидали кожного, варто було йому тільки опинитися в залі очікування. На товар, який ми привезли, навіть дивитися не хотілося, але ж після його реалізації, ми могли відчувати себе людьми, що живуть по-людськи, майже ні в чому собі не відмовляючи. Це нормальне прагнення і рухало нами, змушуючи долати і втому і біль і взагалі все, що нас чатувала і там, та й тут.

Дівчину зустрічав височенний і явно фізично сильний хлопець, її ж віку, він височів над нею як потужний стрімчак над невеликим пагорбом, і голос у нього був такий гучний, що навіть якби він говорив пошепки, все одно чути його було б дуже і дуже здалеку . Але він до неї звернувся настільки голосно, що я мало не оглух. Можливо, мені це так просто здалося, але ж і всі навколишні повернулись на цей рик, який він видав:

- Ну, де ти так довго була, я так втомився чекати?

Спочатку всі замовкли, а потім почався гомеричний регіт, народ ніяк не міг заспокоїтися, з усіма буквально сталася істерика.

Потім-то я усвідомив, що це був сміх крізь сльози, і сміялися ми всі над самими собою, поставленими рідною державою в таке безглузде становище. Там були люди, що мають, як правило, вища, далеко не найгірше в світі освіта - лікарі, вчителі, вчені, інженери. Вони виявилися нікому не потрібними в країні, яка почала в черговий раз все руйнувати, щоб знову і знову намагатися побудувати новий світ, в якому всі ці спеціальності, мабуть, нікому вже не будуть потрібні.