«Здирства» - це корупція? Історія хабарництва
Корупція, або чиновницький монополізм, - це використання службового становища в особистих цілях, один з видів тіньової економіки. Корупцію ще називають шахрайством посадових осіб.
У первісному суспільстві плата вождю вважалася нормою. В давньогрецьких державах і республіканському Римі корупція практично відсутня. Але незабаром в римському праві з'являється термін «corrumpire» - псувати, підкуповувати, зловживання посадою. Юлій Цезар і імператор Август намагалися боротися з хабарництвом, забороняючи чиновникам приймати золоті вінки від міст і навіть роздаючи виборцям суми з особистих коштів. Але марно.
У середньовічній Європі службове становище використовується повсюдно. А в Росії в цей же період люди служиві, крім платні з казни, отримують «годування» - плату від зацікавлених осіб. З часом посилився контроль над діяльністю громадян. А це провокувало чиновників таємно порушувати закон, допомагаючи підданим сховатися від контролю. Першим карати за хабарі став Іван III. Потім Іван Грозний і Петро I ввели смертну кару за хабарництво. А ось при Миколі I корупціонери діяли безкарно.
Країни Сходу славилися терпимістю до «дароподношеніям», але саме там з'явилися перші дослідження корупції. Так, в 1-2 ст. Каутілье, автор трактату "Артхашастра" (у перекладі в санскриту - «Наука про користь"), описав 40 видів розкрадань чиновниками.
Перелом у ставленні суспільства до хабарництва чиновників відбувся лише у XVIII столітті в Західній Європі, коли особисті відносини стали протиставлятися службовим, чиновництво майже втратила можливість втручатися в діяльність держави, а, отже, і вимагати хабарі.
В кінці XIX ст. влада чиновників посилилася, оскільки посилилися заходи державного контролю. З іншого боку, що з'явився великий бізнес став вимагати від політиків і чиновників захисту його грошових інтересів. А після Другої світової війни з'явилася партійна корупція, коли компанії платили вже не окремим політикам, а в партійну касу.
Спрут корупції охопив всі види соціально-економічних відносин у всіх країнах світу. Політики стали розглядати своє становище як джерело особистих доходів. Так, президента Індонезії Сухарто називали «Містер 10%» за суму хабара для іноземних компаній. В корупції звинувачувалися прем'єр-міністр Франції П'єр Берегуа і канцлер ФРН Гельмут Коль.
Але як глобальна проблема сучасності, яка гальмує розвиток країн світу, корупція стала розглядатися тільки з 70-х років минулого століття, після скандалу з американською фірмою «Локхід» (для продажу неякісних літаків фірма давала великі хабарі політикам і чиновникам ФРН і Японії). Останнім часом все частіше посадові особи одночасно займають пости і в державному, і в комерційному секторах економіки. Зловживаючи своїм становищем, вони навіть не приймають хабарі, а просто захищають свої особисті комерційні інтереси.
Корупція залежить від рівня життя в країні, від національної культури і політики уряду. Наприклад, в Китаї, Японії та Сінгапурі, де сильний культ мудрого і чесного чиновника, корупція нижче, ніж у країнах Південної Азії (Пакистан). А причини виникнення корупції в тій чи іншій країні світу можна пояснити формулою:
КОРУПЦІЯ = МОНОПОЛІЯ + СВАВІЛЛЯ - ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ
Помічено, що корумповані режими нестійкі, так як не підтримуються громадянами. Прикладом може служити розпад СРСР в 1991 році. Але, парадокс! Чи не самі громадяни «живлять» хабарників?
Корупція - явище багатопланове, що набуває все нові форми для виживання. За унікальній здатності пристосовуватися до мінливих умов і мутувати корупція нагадує вірус. Тому і для боротьби з нею використовуються численні методи. Наприклад, такі, як підзвітність влади громадянам, введення єдиних фінансових стандартів, дотримання Закону про свободу інформації, видача позик країнам «третього світу» для зниження рівня бідності в них, спрощення податкового законодавства та інші. Але найголовніший метод боротьби з корупцією - це реформи законодавства у державному секторі.
Економісти довели, що боротьба з корупцією дає негайні вигоди у співвідношенні 1:23 в окремій країні і 1: 250, якщо боротьба ведеться на міжнародному рівні. Тому напрошується висновок: з корупцією потрібно боротися спільно, «всім миром». .
