Який внесок в автомобілебудування вніс особистий шофер російського царя?
Російський цар Микола II мав славу серед європейських государів ентузіастом тільки народившегося автомобільного транспорту. Його родичі, британська королівська сім'я, все ще їздили в розкішних ландо, воліючи запах кінського поту запаху бензину, а Микола Олександрович уже мав у Царському Селі гараж і цілий «табун» автомобілів.
Такий інтерес до автомобіля в країні, де хороших доріг не існувало, дивував. Ймовірно, позначалася спадковість. Відомо, що його дід, цар Олександр II, виявився самим першою людиною в світі, що купили «самобеглую коляску». Це був триколісний екіпаж з паровим двигуном, придбаний в 1864 році у французького винахідника Жана-Жозефа Етьєна Ленуара.
У царський гараж відбирали автомобілі великі і потужні. У Царському Селі і в Лівадії Микола II їздив на французьких машинах «Делоне-Бельвілль». Потужність кожного такого автомобіля була 70 л.с. На них стояв шестициліндровий мотор гігантського навіть за нинішнім часу обсягу 11.846 літра. Незважаючи на це, мотор «Делоне-Бельвілля» був дуже тихим. Всі автомобілі забезпечувалися різними - для зими і для літа - кузовами. У столиці Микола II користувався машиною з закритим кузовом типу «лімузин». А в теплу пору і в Криму йому служив аналогічний автомобіль з відкритим кузовом з тентом над пасажирським салоном. Пізніше такий полегшений і як би спортивний тип автомобілів стали називати «торпедо».
На заводі у Франції ці машини збирали за іменним замовленням, спеціально для російського царя. На радіаторах у них значилося SMT. Це - перші літери французьких слів «Його Величність Цар» (Sa Majeste le Tsar). У царських автомобілів золотилося обрамлення радіатора, написи, корпуси фар і навіть колісні ковпаки. На дверях, природно, красувалися царські герби.
У царскосельском і Лівадійський гаражах були й інші автомобілі представницького класу, в тому числі знаменитий «Роллс-Ройс Срібна примара». У 1906 році за протекцією князя Орлова на чолі цього неспокійного господарства став 28-річний громадянин Франції Адольф Кегресс (Adolphe Kegresse) (1879-1943). З 1904 року він працював у Росії, організовуючи тут автомобільну пошту. З 1906 року А. Кегресс оселився в Царському Селі і став технічним директором гаража царя Миколи II, а після - особистим шофером імператора.
У 1908 році штат Царськосельського Імператорського гаража налічував 26 чоловік, а через п'ять років розрісся вже до 80. Тут працювали кращі шофери та фахівці Петербурга. Вони повинні були не тільки майстерно керувати автомобілем, але також вміти їх ремонтувати. А в особливих випадках водії ставали навіть охоронцями своїх пасажирів.
Російський сніговий клімат і погана якість доріг змусили А. Кегресса зайнятися розробкою автомобілів підвищеної прохідності. Його головним винаходом в цій області став гнучкий гусеничний рушій, вдягався на задні колеса автомобіля. Гусениці спочатку робили з товстого верблюжого повсті, а пізніше - з гуми. Передні колеса іноді ставили на лижі. Перші випробування імператорських всюдиходів пройшли взимку 1911. 31 травня 1914 А. Кегресс отримав на свій винахід французький і російський патенти. Кегресс також першим назвав винайдений ним рушій словом, яке раніше застосовували тільки відносно комах: La chenille - По-французьки «Гусениця, черв'ячок». Будучи переведеним, це слово прижилося і в російській мові.
З початком Першої світової війни Адольф Кегресс перебував при своєму вінценосних пасажирі у ставці російської армії. З цієї причини він навіть отримав звання прапорщика. А Путиловський завод почав випускати за його проектом всюдиходи для армії, в тому числі і броньовики на напівгусеничному ходу «Остін-Путилов». На фронті ці броньовики застосувати не встигли. Ними скористалися вже більшовики під час Громадянської війни.
Після Лютневої революції Адольф Кегресс здав все майно царського гаража представникам Тимчасового уряду, посадив дружину і трьох дітей на автомобіль і виїхав до Фінляндії, звідки повернувся до себе на батьківщину. Як показали подальші події, це був вельми мудрий вчинок.
Адольф Кегресс був родом з невеликого містечка Ерікур (H # 233-ricourt), який знаходиться на сході Франції у передгір'ях Альп. Природно, в цьому містечку всі знали всіх. Тому не дивно, що в 1920 році текстильний фабрикант Жорж Швоб д'Ерікур (Georges Schwob d'H # 233-ricourt) представляє свого друга А. Кегресса відомому виробникові автомобілів А. Ситроену. А в одне з жовтневих неділь 1920 Кегресс продемонстрував Ситроену можливості свого всюдихода, покатавши «патрона» по купах піску на порожній будмайданчику заводу в Сен-Дені.
Андре Сітроен з властивою йому прозорливістю оцінив значення винаходу А. Кегресса. Під час Першої світової війни він був офіцером-артилеристом і з особистого досвіду знав, як безпорадні звичайні машини в умовах бездоріжжя. А всюдихода дороги не потрібні! Він може рухатися по снігу, по піску, по болотах! Військові відірвуть його з руками!
Оцінив А. Сітроен та можливості застосування всюдиходів у цивільній сфері. Наприклад, в африканських і азіатських колоніях Франції, де мережа шосейних доріг і залізниць була дуже нерозвинена.
Уже в 1920 році була створена компанія «Сітроен-Кегресс-Енсті», яка почала займатися розробкою гусеничного автотранспорту на основі десятісільних автомобілів «Сітроен B12». Ці розробки надалі відіграють велику роль у забезпеченні автопробігу автомобілів «Сітроен» через Сахару, по пустелях та джунглях Африки і по азіатському бездоріжжю від Бейрута до Пекіна. Ці автопробіги були здійснені наприкінці 1920-х - початку 1930-х років і привернули увагу всього світу.
Фірма «Кегресс-Енсті» випускала всюдиходи до 1937 року. Ці машини використовувалися не тільки у французькій армії, але також в арміях інших держав: Бельгії, Чилі, Великобританії, Нідерландів, Польщі та Іспанії, а також в поштовій службі та на митниці.
