Як далеко летять осколки Тієї Війни?
Карабах, Чечня, Афган - вони не кожного торкнулися. Може, ще й тому ми їх сором'язливо «локальними конфліктами» називаємо. А конфлікт, він конфлікт і є. Збіглися сусіди на комунальну кухню, посварилися, покричали, руками поразмахівалі, та й розійшлися. Через час якесь і згадати важко: а через що все це тоді ...
Я не до того, що війни ці, а це війни - не конфлікт, горя і сліз не принесли. Принесли. Вся підла суть війни в тому і полягає, що без сліз, крові та людського горя не можуть вони. Але не кожен з нас сльози і кров ті відчув.
А Та Війна кров'ю через кожну (кожну!) Сім'ю пройшла. І не тільки п'ятьма роками воєнного лихоліття ...
* * *
Молодшенька. Молодша сестра матері. Тітка моя. Вона в 74-му, через тридцять років після того, як відгриміло і замовкло начебто, загинула.
Працювала в Таганрозі, на заводі Червоний Котляр. Контролером ВТК.
Мирний час, цивільна продукція, спеціальність, не пов'язана зі стріляниною та вибухами. А ось на перевірці робочих параметрів, після складання і монтажу, якось візьми один з цих котлів, та й вибухну.
Злякалася вона, тітка-то, від перевірочних манометрів, наверх по залізній драбині, в кандейку свою, контролёрскую, побігла. Як потім лікар сказав, краще б на місці залишалася, тоді б водою - обварило, а так - парою. У нього ж температура вище, ніж у води.
Тітку - в Опіковий центр. У Ростов. Мати відлітала, вона ще жива була ...
Перші дні два - кризових. Медики від неї не відходили. Рідні тут же, в Центрі, чергували. Переживали.
До початку третього дня лікар сказав, що все, мовляв, минув кризу, їдьте, відіспитеся небагато:
- Дві доби адже й самі без сну.
Наші і поїхали ... Як тільки відпочили трохи - назад в Центр. А там, очі опустивши, і кажуть:
- Померла ваша ...
- Як ?! Криза ж минув!
- Так, минув, а нирки не витримали ...
* * *
Нирки у тітки з війни. Вона 40-го року була. Як у 42-му німець підійшов, бабулю з двома дрібними - в евакуацію. А з собою тільки десять кілограмів понести можна ...
Бабуля і взяла настільну швейну машинку в жовтому фанерному футлярі, яка всіх в евакуації і врятувала. Бабуля кравчинею була. «Модистки», як тоді говорили.
Потяги з евакуйованими на схід повільно йшли. Все літерні, літерні назустріч ... Літерні військові на захід пропускали. Німець жал.
Та харчі нехитра, що з собою захоплена була, скоро закінчилася. Двоє малих. Війна швидко рочків накидає. Все розуміють. Сидять тихенько, в напівтемряві теплушки, мовчать. Тільки оченята. Пара - сірих, пара - карих. Тільки оченята видають - голодні.
На одній з довгих-довгих станцій, вже десь за Ліски, бабуся у кавалеристів зупинилася поряд, шлях в дорогу, військового ешелону, буряка червоною, у нас «буряком» обзивають, що на корм коням йшла, пару бульб попросила.
Хто ж у ситуації такий відмовить? У самих - такі ж. Десь там, трохи далі на схід, в станицях і хуторах, що по різних берегах Хопра і Дону розсипані.
Перекинули їй з вагона в вагон ті бульби. А до осені справу. Хоч і не холодно, але вранці так ... Мерзлякувато. Підморожує вже. Ось і буряк мерзла, що не відтанула була. Почекати б трохи, поки вона в теплушці у буржуйки залізної розмерзнеться, але ж дівчата їсти хочуть, другу добу не годовані.
Ніби й невеликими шматочками, а нефрит хронічний у тітки з тієї самої пори.
Звичайно, і холод теплушки, дорожні протяги свою чорну справу зробили. Але чомусь саме на буряк той проклятий всю решту відміряють їй життя бабуля грішила ...
* * *
Ось так, в 74-му той 42-й і відгукнувся ...
Хто знає, чи не тому тітка так любила кішок? На всіх старих, трохи пожовклих від часу знімках з махрящіміся паперовими краями, що залишилися у мене від неї, вона обов'язково з кошеням чи кішкою. Чомусь, як правило, білими. Пушком. Або Білочкою.
Може, коли маленький, живий грудочку довірливо укладався поряд, їй було легше переносити ту постійну, ниючий біль у боці, що з тієї самої осені не відпускала її до самої смерті ...
