Якою була історія Пітера Пена після смерті Джеймса Баррі?
Успіх казки про Пітера Пена постійно затьмарюється трагедіями, що відбувалися з близькими Баррі людьми. Так ще в 1906 році батько п'яти прообразів Пітера Пена - Артур Девіс - захворів на рак. Турботу про багатодітну сім'ю Девіс бере на себе Баррі.
Сільвія писала своєму синові Майклу: «Містер Баррі - наш чарівний принц, найкращий чарівний принц, який коли-небудь народжувався, тому що він дійсно існує».
Через рік Артур помирає, а ще через три роки помирає і Сільвія - від того ж раку. Тепер Баррі стає неофіційним опікуном їхніх дітей. Письменник взагалі завжди був готовий прийти на допомогу своїм друзям. Не всі знають, що одне з прощальних листів знаменитого полярника Роберта Скотта, який загинув під час відкриття Південного полюса, було адресовано саме Баррі. Адже Баррі не тільки був другом Скотта, але й хрещеним батьком його сина Пітера (названого на честь самі розумієте кого).
Р. Скотт:
«Я залишаю мою бідну дівчинку і Вашого хрещеника, Вілсон залишає вдову і Еванс теж-обидві в скрутних обставинах. Зробіть, що можливо, щоб їх потреби були задоволені ».
Однак зла доля наче тяжів над сімейством Девіс - троє з синів Сільвії загинули трагічною смертю: Джорджа вбили на полях Першої світової в 1915 році, Майкл в 1921 році потонув, а Пітер сам кинувся під колеса метро в 1960-му.
Правда, смерть Пітера Баррі вже не застав. 19 червня 1937 письменник помер від пневмонії. Прямих спадкоємців у нього не було, тому всі права на адаптації казки він заповів лондонській дитячій лікарні на Грейт Ормонд Стріт, де і провів свої останні дні. Хоча через 50 років термін дії авторських прав минув, в 1988 році прийняли спеціальну постанову, за якою лікарні дали безстрокове право на використання відрахувань від «Пітера Пена».
Хоча перший фільм про Пітера Пена - німий і чорно-білий - був знятий ще за життя Баррі - в 1924 році, справжній кінематографічний тріумф казка здобула лише в 1953-му - з виходом знаменитого мультфільму студії Уолта Діснея.
Взагалі-то, Дісней планував зняти одну зі своїх улюблених казок набагато раніше - відразу після «Білосніжки». Але спочатку процес гальмували переговори про авторські права, а потім і зовсім стало не до мультфільмів - почалася Друга світова війна. Після того як світові потрясіння припинилися, Дісней повернувся до «Пітеру Пену», підключивши до справи двох режисерів - Клайда Джероними і Уилфреда Джексона.
Аніматори Діснея створили, напевно, самі тиражовані образи персонажів казки. Озвучувати самого Пена запросили не жінки (які зазвичай імітують хлоп'ячі голоси), а 15-річного підлітка Боббі Дрісколла - і він тут же став знаменитістю. Також багато порахували, що образ феечки Тинкербелл був змальований з Мерилін Монро, хоча насправді позувала інша «жива модель» - Маргарет Керрі.
Мультфільм вийшов цілком у дусі Діснея: з одного боку - яскравий, захоплюючий, феєричний, з іншого - надто рафінований, спрощений, позбавлений тієї глибини, яка відчувається в тексті Баррі.
Об'єктивності заради, треба сказати, що авторський голос, який звучить в тексті казки то іронічно, то сумно, візуально передати дуже важко. Тому в екранізаціях починає непропорційно випирати тільки авантюрна канва і прихований другий план пропадає. Може, саме тому фільми на тему «Пітера Пена» мене незмінно розчаровували. Розчарував мене і радянський фільм 1987 року, незважаючи на те що його зняв Леонід Нечаєв - режисер таких чудових фільмів, як «Пригоди Буратіно» або «Проданий сміх».
Як не дивно, найбільш адекватно передати дух книги вдалося лише Пі Джей Хогану, чия екранізація «Пітера Пена» вийшла в 2003 році і особливого ажіотажу не здобула. Незважаючи на цілком доречні вольності в сюжеті, що стосуються в основному «екшену», режисер досить близько дотримується оригіналу, правильно розставляє акценти і намагається зберегти інтонацію Баррі. Єдиною серйозною режисерської вільністю став упор на романтичні відносини між Пітером і Венді. У книзі Баррі симпатія між героями - всі ці ігри в «поцілунки-наперстки» - виглядають цілком безневинно, як це і відбувається у дітей 7-10 років.
У фільмі ж Пітер і Венді вже вступили в підлітковий вік і їх закоханість не настільки поверхова і невинна, як у книзі. Особисто мені здається, що режисер акцентував сексуальну тему не стільки заради кон'юнктури, скільки заради того, щоб посилити тему дорослішання - адже Пітер Пен противиться цим відносинам саме тому, що відчуває, що тоді він перестане бути вічним хлопчиком. До речі, за час зйомок діти-актори так швидко росли, що довелося 5 разів збільшувати вікно спальні, куди лазив Пен.
Ну, і, нарешті, фільм Хогана не втратив і кращих Голлівудських традицій - він дуже видовищний, красивий, з чудовою акторською грою. Особливо хотілося б виділити Джейсона Айзекс, який, слідуючи сценічної традиції, одночасно грає і Гака, і батька Венді (напевно, ви згадаєте і його роль Луціуса Мелфоя в інший кіноказці «Гаррі Поттер»).
Наостанок поговоримо про історію казки в СРСР. Хоча перший російський переклад «Пена» був зроблений Л. Бубнової ще в 1918 році, він швидко опинився забутий. У смутні часи внутрішньопартійної боротьби 1929-37 рр. «Літературна Енциклопедія» відгукувалася про Баррі не дуже добре: «Відірваний від реального життя, обмежений вузько-індивідуалістичними рамками ...» і т.д.
Справжня історія російського «Пітера Пена» почалася в кінці 1950-х, коли перекладачка Ніна Демурова, перебуваючи з візитом в Індії, купила казку Баррі на одній з книжкових розкладок.
Н. Демурова:
«Це була перша книга, яку я перевела, абсолютно не домовляючись ні з яким видавництвом, мені просто було приємно цим займатися».
Після завершення роботи Демурова все-таки спробувала прилаштувати переклад у видавництво «Дитяча література».
Н. Демурова:
«Видавництво« Дитяча література »начебто хотіло її взяти, але при цьому говорило, що ця казка не для радянських дітей: хлопчик навіщось літає, батьки наймають в няньки собаку, покоївка - маленька дівчинка, а це експлуатація дитячої праці, капітан Крюк, який вічно думає про те, джентльмен він ні джентльмен, теж персонаж підозрілий. Гак, як ви пам'ятаєте, навчався в закритій школі, і краватка у нього був як треба, і шкарпетки як треба, і все ж він підозрював, що він не джентльмен ».
Д. Баррі «Пітер Пен і Венді»:
«Тільки з Венді, яка вилізла останньої, вчинили інакше. Сам Крюк підійшов до неї, запропонував, схилившись в глузливому поклоні, їй руку і доставив її до того місця, де пірати затикали хлопчикам роти. Все це він проробив з такою чемністю і витонченістю, що Венді навіть не жахнулася, - він її просто зачарував. Пробачимо їй це - адже вона всього лише маленька дівчинка ».
Отримавши відмову, Демурова пішла в інше видавництво - «Дитячий світ», і там переклад прийняли, навіть виплатили аванс. Але тут видавництво позбавляють права видавати зарубіжну літературу, і Ніна Михайлівна знову залишається ні з чим.
Ситуація зрушила лише після того, як Демурова прославилася своїм перекладом «Аліси» Л. Керрола. Але і тут «Дитяча література» погодилася видати переклад лише після цензури «сумнівних» місць. Тоді на допомогу був покликаний авторитет Корнія Чуковського. Той написав у видавництво лист - мовляв, казка гарна, її йому пропонував перевести ще Горький, а що до маленької покоївки - так це навіть добре: нехай радянські діти дізнаються, як англійці експлуатують дитячу працю.
У 1968 році переклад Н. Демуровой «Пітер Пен і Венді», нарешті, видали. Він до цих пір є одним з найкращих і точних перекладів цієї казки. Що стосується п'єси, то її (вельми вільно) перевів в 1971 році Борис Заходер. Ну, а переклади «Пітера Пена в Кенсингтонському Саду» з'явилися останніми (більш точний А. слобожан - в 1986 р, а трохи скорочений Г. Гриньової в 2000 р).
