Чому в Росії в штат тюремної адміністрації входили православні священики?
Серед спецслужб і правоохоронних установ Росії традиційно найбільшу кількість священиків входило в штат тюремного відомства. На початку XIX століття ця практика отримала нормативне закріплення. У травні 1831 Комітетом міністрів була затверджена тюремна інструкція, що містить главу «Про церкви», яка детально регламентувала правове становище тюремних церков, порядок відвідування арештантами церковних служб, відправлення релігійних обрядів. В інструкції чітко простежувалося прагнення держави об'єднати зусилля тюремної адміністрації і священиків у вихованні ув'язнених. Формально священики, диякони і псаломщики з цього часу входять до складу тюремної адміністрації, що було законодавчо закріплено в 1887 році, коли їх визнали офіційними посадовими особами апарату управління місць позбавлення волі. З цього часу в Росії з'явився самостійний інститут тюремного духовенства.
Уже в 1911 році в 273 тюремних церквах та 77 церквах, розташованих при в'язницях, служили 346 священиків, 30 дияконів і 208 псаломщиків. У виправних арештантських відділеннях було ще 40 церков, які обслуговували 44 священика, 4 диякона і 30 псаломщиків.
У віддалених районах країни тюремні церкви часто були єдиними храмами в окрузі, тому їх прихожанами ставали і місцеві жителі. У цьому випадку, для виключення небажаних контактів арештантів із сторонніми особами та запобігання втеч застосовувалися заходи, закріплені спеціальною інструкцією. Передбачалася видача прихожанам іменних дозволів (квитків) за підписом та печаткою начальника в'язниці на разове або постійне відвідування церкви. Ув'язнені під час богослужінь відділялися від інших прихожан глухою перегородкою або залізними гратами. Коли в церкві крім ув'язнених знаходилися тільки службовці тюрми та їх сім'ї, обмежувалися пристроєм бар'єру або широкого вільного простору. Обов'язково в церкві виставлявся наряд тюремної варти.
Для релігійно-морального впливу на ув'язнених використовувалися не тільки можливості священнослужителів, а й значної кількості піклувальних та патронажних організацій, яким дозволялося працювати в місцях ув'язнення. На 1 січня 1909 таких було більше 50. Члени цих організацій проводили у в'язницях релігійні читання, постачали тюремні бібліотеки та ув'язнених релігійною літературою. Так, тільки представник Товариства піклувальної про в'язниці І.Р. Каргель з 1896 по 1908 рр. відвідав місця ув'язнення 603 рази і роздав 67780 примірників Нового Завіту. Від піклувальних організацій в тюремне відомство надходили значні грошові суми, які витрачалися на церковні потреби і додаткові виплати духовенству. Тільки в 1908 р на ці цілі надійшло понад 105 тис. Рублів.
Помітне місце у виховному впливі на ув'язнених відводилося тюремним бібліотекам. Було визначено, що «утримання бібліотек з підбором книг духовно-релігійного змісту, організація читань і пристрій духовно-моральних бесід покладається на тюремних священиків». Найчастіше тюремні бібліотеки володіли значним книжковим фондом. Так, у бібліотеці Олександрівської каторжної в'язниці, якою завідував священик Писарєв, в 1909 р налічувалося більше 4,5 тис. Томів. На придбання книг в цій в'язниці щорічно виділялося до 300 рублів з економічних сум.
Стараннями тюремного духовенства створювалися школи для малолітніх в'язнів і дітей стражників. Священики не тільки завідували цими школами, але й викладали в них ряд предметів, в першу чергу - Закон Божий.
Тюремне духовенство активно залучалося для виховання у тюремної варти ревного ставлення до виконання посадових обов'язків. Для цього використовувалися різні методи. Так, склалася практика вшанування «ювілеїв служби», коли відзначалося 20, 25, 30 і т.д. років бездоганну службу офіцерів, чиновників і нижніх чинів варти. Традиційно святкування починалося в тюремній церкві, де служили молебень, потім священик виступав з «подячним словом» на честь ювіляра. У подарунок ювілярові, як правило, підносилася ікона або складень. Такі урочистості проходили при великому скупченні народу. Найчастіше на вшануванні заслужених нижніх чинів були присутні високопоставлені представники тюремного відомства, губернської і повітової адміністрацій, єпископату. Повідомлення про такі святкуваннях друкували в місцевій пресі та журналі «Тюремний вісник».
Роль православного духовенства у в'язницях постійно зростала. Відповідно до інструкції від 28 грудня 1915 священики ставали членами тюремного наради з питань внутрішнього розпорядку. Інструкція наказувала спільні молитви укладених вранці, ввечері, перед обідом і вечерею. Вона визначала метою виховного впливу на ув'язнених «навіювання правильних понять про релігію і про загальні громадянські обов'язки, що вимагають відданості Престолу й Батьківщині і шанування відповідним законам і владі».
Діяльність тюремного духовенства перебувала під контролем священноначалія. Члени Синоду, митрополити і єпископи часто відвідували місця ув'язнення, проводили богослужіння, читали проповіді, вникали в потреби тюремних церков. Так, Митрополит Санкт-Петербурзький і Ладозький Антоній не тільки щорічно відвідував місця ув'язнення, але і виступав на сторінках Тюремного вісника з проблем релігійної освіти у в'язницях.
Православна церква не тільки активно працювала в місцях ув'язнення, а й сама виявилася включеною в систему установ виконання покарань. Система церковних покарань, сформованих Росії, варіювалася від церковного покаяння, законодавчо встановленого ще Петром I, до довічного утримання в монастирській в'язниці, куди можна було потрапити, не побувавши під судом і слідством. За рішенням імператора або Синоду для взяття під варту міг бути використаний будь монастир.
Найчастіше ув'язнення в монастирській в'язниці відрізнялося крайньою жорстокістю, тому влада ігумена не тільки над в'язнями, а й над стражниками була практично безконтрольна. Так, тюремна інструкція Спасо-Евфімьевскій монастиря, розроблена в 1855 р, передбачала, що «у скоєному підпорядкуванні архімандриту складаються доглядач арештантського відділення, військова варта і служителі». Йому належить право накладати на ув'язнених різні покарання, в тому числі - обмежувати їжу хлібом і водою, заковували в кайдани. Причому за термінами такі покарання не обмежувалися.
У наші дні повернулися до практики активної діяльності православного духовенства в місцях позбавлення волі. Хочеться вірити, що це допоможе хоча б частини укладених стати на шлях виправлення. ]
