До 300-річчя Полтавської битви. Як, не послухавшись царя, генерал Меншиков став фельдмаршалом?
Олександр Данилович Меншиков, найближчий сподвижник Петра I, зробив крок «з грязі в князі» - фігура, відома кожному росіянину, можна сказати, зі шкільної лави. Але сьогодні, в День військової слави, залишимо осторонь біографічні подробиці життя «полудержавного господаря» і зупинимося на тій визначній ролі, яку відіграв він у Полтавській битві - Генеральному бою Північної війни зі Швецією.
Будучи талановитим воєначальником, А.Д. Меншиков до цього часу вже не раз доводив у боях славу російської зброї: під Нарвою, Івангородом, Дерптом, Нієншанці, Петербургом, Каліші, Батурином, Опішня та ін. Колись бомбардир лейб-гвардії Преображенського полку, до моменту Полтавського бою він був уже в чині генерала.
Государ довірив А.Д. Меншикову драгунську кінноту - 10 тисяч шабель. І саме вона прийняла перший бій зі шведським військом в історичний день 27 червня (за старим стилем) 1709 року, коли ранкова зоря ще тільки збиралася зійти над землею. Шведська армія (шість кінних колон позаду чотирьох піхотних) почала рух до росіян редутів в 2:00 ночі, князь Ижорский направив бойові порядки драгунів назустріч, щоб виграти час для підготовки головних сил російського війська до денного бою.
Побачивши це, кіннота Карла ХII висунулася вперед і пішла на бій. Через дві години вона була перекинута доблесної російської кавалерією, але залишилася позаду шведська піхота встигла захопити два перших російських редуту. Генерал запросив підкріплення, але замість цього отримав наказ Петра відступити за лінію редутів.
А.Д. Меншиков, що не виконавши государева наказ, продовжував битися з ворогом. Повторного наказом царя він також не підкорився, мотивуючи це тим, що не може дозволити шведам прорватися крізь лінію редутів. Правда, пізніше йому все ж довелося відступити. До цього моменту під ним були вбиті два коні, але це не стримало бойового запалу воєводи.
Коли генерал Боур, який керував обороною редутів, зробив нібито відхідний маневр, захоплював шведів за собою, то цим самим забезпечив їм не тільки серйозні втрати в результаті перехресного обстрілу з укріпленого російського табору, а й ще один натиск кінноти Меншикова, який додав прискорення втечі супротивника.
Справедливості заради варто сказати і точку зору, представлену в вишукуваннях шведських дослідників, які стверджують, що в втеча в той раз був звернений сам Меншиков, а королівська кавалерія не стала розвивати успіх в інтересах слідування загальному плану битви. Правда, враховуючи в історичній перспективі хід і результат описуваної баталії, не можна не визнати, що даний пасаж викликаний, мабуть, тим, що особливо «насолив» ворожому війську саме Олександр Данилович.
А головна битва відбулася вдень, і князю Меншикову був доручений всього лише навсього правий фланг. Але тут-то його кіннота і перехопила ту частину піхоти шведів, яка була послана в обхід. Коли ж відступ королівських військ перетворилося на повальну втечу, генерал прискакав до царя зі звісткою про це і про масову здачу ворога в полон, заодно попросивши дозволу кинути сили на полонення Карла XII. Государ-переможець, упоєний розгромом ворога, відмовив «Олексашка» в його прохання.
Судячи з усього, той не вгамувався, оскільки до вечора самодержець все-таки розпорядився про підкріплення полків «ясновельможного» калмицької кіннотою, і князь кинувся в погоню за залишками шведської армії, спрямувавши до Дніпра. Він наздогнав їх під час переправи. Викотивши гармати на високий берег, А.Д. Меншиков відправив парламентарів з пропозицією здатися, щоб не ризикувати життями уцілілих в битві воїнів, яке незабаром було прийнято. У підсумку цього марш-кидка в полон було взято 16 264 солдата і офіцера. Трофеї, правда, виявилися скромнішими: 142 штандарта і 20 гармат. А король шведський встиг вислизнути. Як і Мазепа.
... За військове мистецтво та особисту відвагу в Полтавській битві князю Меншикову був наданий чин фельмаршала. Чи згадував цар про непокору його своїм наказам? Не знаю. Але фельдмаршальський жезл Меншиков заслужив.
