Як європейців «підсадили» на чай?
У ненудну комунальну квартиру російської літератури Н.Г. Чернишевський підселив екстравагантного мешканця за прізвищем Рахметов.
Будучи письменником ідейним до занудства, Чернишевський вважав, що література повинна не розважати, а вчити. Вчити повинні позитивні герої, яким відомо «що робити». Рахметов був героєм явно позитивним. Тому-то автор і описував його досить докладно, щоб юнацтво знало не тільки «робити життя з кого», а й як це життя робити теж. Приміром, як у собі силу волі і просто силу фізичну виробляти, на чому спати, що читати, що їсти.
При цьому Чернишевський керувався останніми досягненнями медичної науки, яку по вродженому слабосилля своєму, дуже поважав. Новітні медичні дані того часу свідчили, що організму для життєдіяльності потрібні білки, жири і вуглеводи. Отже, смакоту усілякі - суть баловство і є слід їжу здорову, як то: чорний хліб з шинкою, відмовляючи собі у всьому, чого простий народ не споживає. З поваги до цього самого народу. Пити ж найкраще звичайну воду.
Пити - тільки воду, ця рада кілька спантеличує. Простий народ в Росії ж не тільки водою да квасом рятувався. Микола Гаврилович вважав, що тут народ треба маленько поправити. Дані науки свідчили, що ні спирт, ні тютюн організму не потрібні а, отже, шкідливі. Випивка - звичка для здоров'я неможливо корисна. Куріння, правда, можна пробачити, адже навіть Рахметов тут слабину дав.
Медична наука, між тим, розвивалася. І виявила, що не тільки білки, жири і вуглеводи необхідні організму, але ще й вітаміни. А трохи пізніше виявилося, що і спирт з тютюном, і навіть опіум - недаремні. Збуджуючі засоби теж потрібні організму для життєдіяльності. Настільки, що всякий революціонер, який побажав для загального ж блага відучити народ від вина, курива та іншої дурі, може опинитися в становищі героя відомого анекдоту, який кінь відучували від їжі і вже майже домігся успіху, та нещасна кобилка здохла.
Дурь дурі, щоправда, ворожнеча. У кожного народу споконвіку були свої збуджуючі засоби. Європейці більше підстьобували себе і веселили спиртним: вином або горілкою. Мудрі ж китайці давним-давно полюбили настоянку листя рослини із сімейства камеліевих, яке на півночі Китаю називали «ча», а на півдні - «ті». Напій цей збуджував без всяких шкідливих наслідків для голови і для печінки. На відміну від вина, яке китайський організм брав насилу. Зрештою, навіть при імператорському дворі чай остаточно витіснив спиртне. Вірніше, якраз зверху, від імператора і його наближених, «пішла в народ» китайська тяга до чаювання і різним церемоній, навколо цього виникли.
Китай відкрили для Європи голландські та португальські мореплавці в середині 17-го століття. Звідси вивозили все. Будь китайська дрібниця могла знайти збут в Європі за чималі гроші. Чай ж перевозити було одне задоволення - легкої травою можна було вщерть забити трюми. От тільки чи стануть цю незрозумілу траву купувати в Європі? Втім, один із законів торгівлі говорить про те, що якщо є пропозиція, знайдеться і попит на будь-який товар.
Спочатку чай позиціонували в Європі як лікувальний напій. Королю Людовику XIV його почали збувати як ліки від подагри, розповівши, що ні японці, ні китайці подагру не страждають, і взагалі вони на вигляд тонкі, дзвінкі й прозорі. Тому що п'ють чай.
Знову ж таки, китайський чай пили з дорогоцінних китайських порцелянових чашок на тлі витончених китайських порцелянових ж статуеток і китайських ширм з красивою розписом. Так що якщо не смак напою, то обстановка чаювання підкорювала своєю вишуканістю та красою.
Слідом за голландцями в Китай проникли англійці. І теж повезли звідти чай. Мода прищеплювалася і «знизу», і «зверху». Впровадженням чаю у вищих колах суспільства перейнялася дружина короля Карла II (1630-1685). Вона завела при дворі звичай чаювання. Цей звичай підхопили багато придворні дами, яким не подобалося, що чоловіки натурально спиваються. Благородні лорди пили вино і віскі за сніданком, за обідом і за вечерею. Втім, багато благородні леді в гріху пияцтва чоловікам не поступалися.
Королю ж чаювання до смаку не припали. Може, тому він ввів високі ввізні мита на чай. В результаті цей продукт почали завозити до Англії контрабандою з Франції та Голландії. Мало того, розквітло виробництво різного роду фальсифікатів. Зелений чай було підробити легше, ніж чорний. Тому саме другий отримав у Великобританії більшого поширення.
Для популяризації чаю в Англії чимало зробила і Ост-Індська компанія, яка цей самий чай на острів і ввозила. Реклама в компанії перебувала на належному рівні. Усього за кілька років англійців повернули від пиття кави до споживання чаю. Цілком можливо, що одним з головних аргументів за чай була його висока ціна. Через те, що чай був доступний забезпеченим станам, бідняки теж прагнули його спробувати. Чимось, напевно, хороший цей напій, якщо багаті платять за нього настільки великі гроші!
У 1802 році чай став обов'язковим напоєм в Британській армії, а в 1824 році - на королівському флоті. До цього морякам була покладена щоденна порція рому як захист від кишково-шлункових інфекцій. Деякі матроси примудрялися «зекономити» кілька денних порцій і спожити їх за раз. Для боротьби з пияцтвом адмірал Едвард Вернон (Edward Vernon) (1684-1757) наказав централізовано виготовляти «фірмовий» напій - пінту рому на кварту чаю - і видавати цей напій до вечері. У адмірала Вернона було на флоті прізвисько «старий грог», оскільки на капітанський місток він піднімався одягнувши куфайку з грогема, суміші шовку, мохеру та вовни. Фуфайка була тепла, але виглядала рідкувато. Як напій з рому, що подається матросам за наказом адмірала. Матроси тут же обізвали цей напій «Грогом». Так адмірал Вернон увійшов в історію.
У середині XIX століття англійці почали розвивати виробництво чаю в Індії. Тим самим майже на третину скорочувався час доставки до столу британців напою вже остаточно став національним. В Індії відшукали власну, індійську камелії, з якої виходив прекрасний чай, за смаком, правда, що відрізняється від китайського. В іншій британській колонії, на Цейлоні, спочатку вирощували каву. Але в 1869 році всі кавові дерева були вражені грибком і загинули. З тих пір на цьому острові теж почали вирощувати чай.
З ім'ям королеви Вікторії британців пов'язує безліч приємних спогадів. У тому числі і доведення британської церемонії чаювання до досконалості китайських чайних церемоній. Так, саме вікторіанської традицією є п'ятигодинне чаювання («five o'clock tea»), запозичене, правда, у голландців.
Королева Вікторія була не тільки великою любителькою чаю, а й «доброї бабусею» чи не всіх європейських монархів. В якості такої вона спробувала навернути до чаю і континентальні країни. Багато в чому завдяки монаршим старанням з кінця 19-го століття на карті Європи можна чітко позначити країни «чаї;» і «кофепьющіе».
